Отже, начебто в ІХ столітті місцеві печери облюбували собі християнські ченці. Влаштували келії, а біля однієї стіни обрали місце для вівтаря. Начебто сам рельєф каменю там нагадував святий лик. Пізніше (наскільки пізніше - легенда не розказує, але, скоріше за все, пройшло не одно століття) місцеві богомази намазали бога поверх іконоподібного рельєфу. А навколо Ісуса - щоб було, гм, гарненько - намалювали рушники-вишиванки. Та фарба - зникла. І постійно зникала, хоч скільки раз її поновлювали. Скеля вбирала лшнє в себе. Скеля поважала мінімалізм. Скелі подобалося первісне зображення, і втручання в нього когось зі сторони скеля не вітала. Жовта аж гаряча тернопільська газета "Місто", проте, стверджує, що побачити вишиванки можна - начебто вони проявляються на плівці, якщо сфотографувати стіну.
Експеримент було поставлено тричі. Спочатку, у 2001-2002 роках (ну, якщо зовсім точно - у червні 2002, бо 3.06.2001 я забула дома фотоапарат) мною. Потім - НЕСАМОВИТИМ та Ігорем Хомою в моїй компанії. Рушників НЕ ВИДНО. Спробуйте ви, результати висилати письмово мені - або в газету "Місто".
Володимир Андріїшин в тій ж газеті пише наступне: "Археологічні дослідження свідчать. що язичнецькі жерці відправляли тут свої таїнства ще за десяток століть до нашої ери. Вхід до печерного храму ніби охороняє жертовний камінь шість метрів завдовжки. Тепер його часто називають каменем Довбуша. Місцеві люди розповідають, що славнозвісний народний месник колись підняв його однією рукою з дна каньону річки Серет і поклав тут. Що ж, історичні свідчення, що Довбуш справді був у цих краях, таки є. Однак розповіді про надприродне переміщення жертовника - не більше, ніж міф".

Навколо печер - дерев'яні хрести. Це кальварія, хресна дорога, але незвична. В тверду землю вкопано 12 хрестів. Та знаменують вони не етапи сходження Христа на Голгофу, а одну з сільських родин. Начебто, у невеликому Монастирку їх якраз 12 (Не вірю! - верещить у мені привид Станіславського, але чи треба вірити усім легендам?). Раз на рік в це далеке село з’їжджаються родичі - вихідці з монастирка, які тепер живуть по всій Україні та за її межами. Кількість жителів села в ці дні збільшується в кілька разів. Кожна родина прикрашає зеленню свій хрест. Потім натовп з запаленими свічками простує кальварією. Як пише журналіст, "Очевидно, це їм дуже потрібно". Ні додати, ні відняти.
Молодий (1981 року народження!) настоятель храму в Монастирку отець Феодосій чимось схожий на толкієніста, славиться своїми даними екзорциста. Якщо комусь здається, що йому наврочили, підсипали погану землю тощо - зверніться до цього серйозного юнака, він допоможе. І тут в мене зовсім мало іронії - плацебо часто потрібніше за справжні ліки. А вже який хто спосіб для зцілення своєї душі обирає - його приватна справа.
Зараз в печері відновлено ікону на стіні (в 2000 р. її ще не було, в 2001 - вже є, поруч - скринька з піском для свічок). Перед входом до печер поставили благенький паркан-огорожу, та бажаючий може зайти без проблем.
Мегаліт пізніше в народі почали називати Каменем Довбуша (так в цих місцях називають будь-який великий камінь. Ще один знаходиться біля с. Збручанське цього-ж таки Борщівського району. Про те, скільки тих каменів Довбуша в Карпатах, мовчу).
Чесно кажучи, не враховуючи інформації про монастир в каталозі "Пам"ятки містобудівництва та архітектури УРСР", єдине, що я знайшла присвячене цьому місцю були наступні слова в статті про печери Борщівського району: "печера Язиченська і камінь Довбуша (біля с. Міжгір‘я, 42 м., названа так за виявленим в ній давньослов‘янським печерним храмом “Язичеська святиня” ІХ ст. з плоским жертовним каменем діаметром 4 м. і товщиною 65 см".
Власне для мене ж Монастирок, де була тричі - сонце, спека, стиглі дикі черешні на початку червня, що кривавлять солодким соком все, що їх торкнеться, стовп пилюки позаду, за колесами, та тиша. Я радила б сюди їхати усім - і не радила б у той же час. Приклад Червонограду перед очима: з найкращого куточка світу туристські натовпи зробили захаращений сміттям свинарник. Сподіваюсь, отець Феодосій та стан наших доріг позбавлять Монастирок такої ж долі.

З Більча оглянули ми ще з о. Гр скали над Серетом, т. з. каплицю і руїни якогось давнього василіянського монастиря в Монастирку, місцевости 6 км. на полуднє від Більча. Скали є тої самої формації, що Карпати, „каплиця" це вчасти природна, а вчасти штучно видовбана печера в скалі над самим верхом яру на величину кімнати. Як розказував нам о. Гр., мала вона колись служити нашим прадідам-поганам за святиню або ж і за твердиню, в недавніх часах як істнував Монастир, за одиничну келію для Монахів, а нині стоїть там якась старинна ікона. Печера мусить бути дуже давної роботи, ще давнішої, наскільки я на тім розуміюся, ніж ..замок" у Бубнищу. Руїни монастира перед трьома роками законсервував о. Гр. і там тепер відбуваються щороку відпусти