На околицях села, повідомляє карта Борщівського району, видана тернопільським видавництвом "Наш світ", виявлено численні археологічні пам'ятки. Збереглися кургани і поселення скіфських часів (7-6 ст. до н.е.), римські поховання ІІ ст. Знайдено цінні старожитності: прикраси, зброю, знаряддя праці. Великий бронзовий казан (О!) скіфського часу тепер у експозиції Краківського краєзнавчого музею. 
А туриста що тут привабити може? Дерев'яна церква Івана Богослова, серед місцевих відома під кодовою назвою "стара". Путівники кажуть, що вона у центрі села, що неправда. Не доїжджаючи до бару (інший орієнтир: пам'ятник Шевченку. Ще інший орієнтир: кам'яна жінка на могилі загиблих воїнів поруч з велетом українського духу) приблизно з квартал, там, де дивляться одне на одного школа і клуб, потрібно звернути страшненькою дорогою униз - і їхати доти, доки церква не постане перед вашими очима. Дорогою минатимете дитячий садок. Церква - відразу за поворотом за садочком. 

Отже, Івано-Богословська церква, вже, здається, недіюча. Зведено храм у 1763 році, деякий час віряни обходилися без дзвіниці. Потім вирішили, що це неподобство - і у 1775 році дзвіниця постала поруч з церквою. Двісті років стояла, у 1970-х згоріла, зараз замість неї якась приплюснута споруда.

Добре роздивитись майстерність теслярів минулого у вас не вийде: мода вкривати дерев'яні храми саркофагом з бляхи не минула Іване-Пусте, щоб їй, тій моді, було пусто. Кажуть, дерево під таким панциром ще швидше гниє і помирає, аніж під дощами-снігами м'яких подільських зим. Але кого це стосується, якщо на сонці храм блищить як меч архангела Михайла? Ото ж і воно. Дерев'яним залишився лише низ храму - і саме там все ще висить дошка зі статусом пам'ятки архітектури. Чому все сталося як сталося, найкраще написав Андрій Мельничук:

"Рік 1958 в Іване пустому запам’ятався повною неможливістю купити нову ванєнку, навіть балію. То був страшний дефіцит. Всі вироби з бляхи –в т.ч. поливалки для домашнього господарства пішли на «реставрацію церкви». Навіть якщо листи оцинкованої бляхи й продавалися – не їм. Церква протікала, влада оголосила її аварійною. Довколишні храми вже були позакривані.  Люди вийшли із ситуації за допомогою мінімальної шурупалки.

Майстрів по ґонту під руками не було, були ванєнки. Так церква стала такою, якою вона є".

При вході до церкви - старезні (але абсолютно не історичні) ікони-цвинтарі. Не один десяток мух закінчив своє життя "за склом". Хоча на камеру то все, певно, не фільмували.

Розвитку села сприяла побудова у 1889 році залізниці, про яку я вже згадувала. Зараз та сама залізниця навряд чи приносить такі ж дивіденди селянам, як то було сто років тому. В 2003 році на станції "Іване-Пусте" фільмували кілька епізодів російської кінокартини "Тато" (режисер - Володимир Машков). Мама знімалася в масовці. :о)

За незалежності в Іване-Пустому храм спорудили новий - й завидний. Теж Іванобогословський. Нечастий приклад гармонійної споруди: проект ще 1939 р., коли корозія смаку ще не вкривала іржею українських архітекторів. Не шедевр, але дуже пристойно. Простояти в такому вигляді могутній церкві довго не судилося: де вже ті архітектори з їхнім смаком і баченням споруди. В 2013 році куполи церкви почали вкривати дешевою, гидотною синьою бляхою. Ну бо ж селянам подобається, коли страшненько і блищить. Шкода святиню.

Інтер'єри там аляповато-розкішні. Розкішне і лиття воріт біля греко-католицької церкви. А більше мені про це село немає що розказувати :). 

З газети "Вільне життя" за 22.10.2010р.:

Стару дерев’яну церкву в Іване-Пустому побудували ще в 1775 році. Кажуть, що її перевезли із сусіднього села Гермаківки, але точних відомостей немає. В минулому столітті замість гонти її накрили бляхою і встановили меморіальну дошку, як на архітектурній пам’ятці. В сорокових роках минулого століття хотіли побудувати нову церкву, але однієї думки не було. Половина села на південь від господарства Павла Чопика і в центрі хотіла будувати на землі біля старої церкви, яка належала церковній громаді.

А сусід його Василь Дудка з північної сторони вважав за доцільне будувати церкву біля центральної вулиці. Розпочались проектні роботи, кожна громада робила їх для своєї частини села. В його південній частині була велика родина Бойчуків. Брати Йосип і Григорій мали брата Аксентія, який був ректором духовної семінарії в Станіславові, та взяли на себе обов’язок виконати замовлення на план. Виготовляв його кооператив інженерних робіт. Інженер Іван Філевич 22 березня 1939 року передав план церковному комітету. Другий план виготовив інженер-будівельник Петро Мартюк зі Скали-Подільської, але він не зберігся. За проектом останнього в Іване-Пустому побудовано двоповерхову школу, будинок для директора школи та ряд інших споруд. Варто зазначити, що у Вільхівцях побудована церква така, яка мала бути в нашому селі.

На будівництво почали завозити будівельні матеріали — камінь, пісок, вапно та закупили частину бляхи. Біля центральної вулиці заклали фундамент і звели один метр стіни. Але війна змусила припинити цю роботу. В сімдесятих роках на фундаменті церкви побудували будинок культури. До цього в селі було два клуби — український і польський, але їх спалили. Паламарем у старій церкві в той час був Степан Бойчук, який забрав план церкви додому і зберігав його до кінця життя. Помер він у 1976 році, документ сховала його дружина Марія. Після її смерті у 1983 році братова Марія, переглядаючи документи в скрині, знайшла його і сказала, щоб спалили, аби не було якої неприємності. Та зять Віктор Овчирук, учитель за фахом, переконував: план не можна спалювати, а може, він освячений. Він залишився в сім’ї Василя та Марії Тимківих.

У 1990 році парох о. Михайло Смішко і парафіяни вирішили збудувати в селі нову церкву. Створили комітет із п’яти осіб під керівництвом Василя Гурчика. Коли постало питання про технічний план, зголосилася сім’я Тимківих, що такий вже є ще з 1939 року. Щодо нього комітет консультувався в багатьох інстанціях району, області. Збирали кошти не тільки в своєму селі, а й у сусідніх — і розпочали будівництво. У 1997 році в усій красі постав храм святого Івана Богослова, а поруч — капличка Юди-Тадея.