Замок тут класний: будь-який турист це підтвердить. Не лубочний, як Кам’янець, Луцьк чи Хотин, з їхніми інфраструктурою, сувенірними ятками і вхідними квитками, а справжній: поруйнований, запущений, дикий. І мальовничий, це теж важливо.

Ще тоді, коли поселення називалося просто Скала, на початку XIV століття, тут був оборонний замок, зруйнований пізніше татарами.

Відновити фортецю і збудувати церкву випало князям Коріатовичам, що правили Поділлям з 1331 р. Щоправда, в 1395 р. Вітольд Великий, князь литовський, відібрав у Федора Коріатовича ряд міст, в тому числі і Скалу. А нема чого дружити з конкурентом, угорським королем Жигмондом Люксембурзьким. Ображений Федір з дружиною перетнув Карпати і прославився як розумний власник Мукачівської твердині: це саме він надурив чорта, віддавши йому за риття бездонного колодязя нещасні кілька монет. А обіцяв же цілий мішок! Чорт в мукачівському колодязі до цього часу сидить і обуренно підвиває, а туристи фотографуються, схопивши князя Федора за відполірований до лиску бронзовий палець: на вдачу. Князя тут зовуть Корятовичем, але це вже справа транскрипцій.

По смерті Вітольда місто перейшло у королівську власність, отримало Магдебурзьке право (1443), аж нарешті монарх не віддав його в 1515 р. у прижиттєву власність кам‘янецькому старості Станіславу Лянцкоронському (1465-1535).

А вже через рік східні зайди спалили і місто, і замок. Лянцкоронський взявся за відбудову форпосту. Швидкий розвиток артилерії в ті часи зумовив зведення мурованого замку бастіонного типу. Роботи проводились за рахунок міщан, яких для цього на два роки звільнили від міського податку. Звільняти занапащене татарами місто від податків доводилося частенько: 7 серпня 1498 року король Польщі Ян Ольбрахт надав місту 15-річну податкову індульгенцію, а з 1510 р. міщани протягом десяти років не платили нічого в казну.

Відбудований замок зміцнили мурами, розмістивши за ними військовий загін. Замок став навіть символом міста: його зображення знаходимо на міській печатці з 1531 р.

Та татарам до печаток і символів діла не було, вони раз по разу руйнували твердиню. Не відставали і волохи, чий напад у 1538 р. завдав місту великої шкоди, а замок взагалі зрівняв з землею. Знову берись за відбудову — і міщани взялися: краще з замком, аніж без.

Вся історія цієї фортеці — колекція трагедій і катастроф. Здавалося, на її боці сама Природа: дитинець був захищений стрімкими скелями (того й Скала!) та рікою з трьох боків, з доступного південного боку був викопаний глибокий рів, зведені кам’яні стіни і округла порохова вежа, яка збереглася найкраще з усього комплексу. Десь тут знаходилась в’їздна брама, дістатись до якої можна було підйомним мостом, що при потребі спускався на товстезних ланцюгах.

 І тим не менш. Кам’янець, якому в князівські часи Скала була рівнею, лишався нескоренним, а надзбручанська твердиня терпіла поразку за поразкою. В 1620 р. турки напали на місто, спалили більшість будинків, пошкодили замок. В 1648-му козацько-селянські війська взяли твердиню і вигнали звідти польський гарнізон. Особливих руйнувань замок зазнав в 1657 р., коли ним володів трансільванський князь Д‘єрдь ІІ Ракоці. Люстрація 1665 р. повідомляє, що «замок, вимурований на скалі і обведений навколо муром, прийшов в цілковите запустіння». Чи не єдиний випадок, коли фортеця постраждала, але не підкорилася, стався на початку XVII століття: облога Скали яничарами. Після захоплення 1672 р. турками Поділля замок вже не відбудовувався.

В середині XVIII ст. староста Скали Адам Тарло проводить ремонт оборонних мурів та вежі. На території фортеці будують пишний палац з великими підвалами. Літопис за 1765 р. читається вироком: «...через кілька років після закінчення реставрації палац спалено вогнем блискавки і зараз він стоїть пустий, а особливо знищено бічні прибудови». Фатум, не інакше.

Після того, як Доля донесла свій меседж «навіть не думай, це прокляте місце» до всіх господарів замку, руїни залишили напризволяще. З кінця XVIII століття тут не багато змінилося: першою вигулькує з-за повороту дороги кругла чотириярусна порохова башта, далі — двоповерховий палац з гарним різбленням над вікнами, ще далі оборонні стіни, які сходяться на краю виступу під гострим кутом.

Місцеві жителі неквапливо розбирають залишки фортеці собі на огорожі, займаючись цим ще з часів Тарла. Один навіть збудував басейн для гусей і обклав його замковим камінням — пропадає ж добро!

Блукаючи замком, дивіться під ноги: за травою (чи кучугурами снігу, це вже як пощастить) легко не помітити проваль підвалів і залишків австрійських окопів. Глибокі ями біля західної та північної стін — сліди діяльності учасних «золотошукачів».

А от перебування Голуховських в Скалі — правда. Наприкінці XVIII ст. місто придбав граф Юзеф Вінценти Голуховський (1734-1806). Його знаменитий онук, Агенор Ромуальд Голуховський (1812-1875), намісник Галичини і просто багач, маєток збагачував. На той час його володіння сягали 40 000 моргів. Син Агенора Ромуальда, теж Агенор, але вже Адам (1849-1921), народився в Скалі. Він теж досяг кар’єрних висот: служив міністром закордонних справ Австро-Угорщини. Вже його син, Агенор Марія Йоакім Голуховський (1886-1956), був останнім ординатором Скали над Збручем аж до вересня 1939 р.

Голуховські не відбудовували замку: оживити руїну важче, ніж збудувати щось сучасне. З’явилася резиденція у великому парку, хоча жодне джерело не може впевнено сказати, коли саме це сталося. У 1910 р. це була одноповерхова споруда у формі підкови, що складалася з трьох корпусів, прикрашених гербами Голуховських та їх дружин. Палац оточував ландшафтний парк площею 50 га. з великими газонами і відкритими видами на долину Збруча. Біля лівого крила садиби знаходилася неоготична вежа-капличка. Інтер’єри прикрашали каміни, різнокольорові кахлеві печі, родинні портрети і меблі в стилі Луї Філіпа. Бібліотека налічувала кілька тисяч томів — всі в однакових твердих палітурках. І книги, і меблі, і сам палац поглинуло полум’я війни. Агенор ІІІ, той, що Марія Йоакім, мав плани щодо реставрації маєтку: якраз на вересень 1939 року Кристина Толлочко-Ружинська мала приступити до інвентарізації. Не судилося. Стефан Богданович, архітектор, який мав займатися безпосередньо відбудовою палацу, загинув на початку війни на півдні Польщі. А німці влаштували в панському маєтку табір примусової праці «Лігеншафт».

До нашого часу збереглося небагато: парк, що більше нагадує ліс, хоча й є пам‘яткою природи республіканського значення, змілілий ставок, огорожа колишніх графських стаєн, самі стайні, перероблені на житлові приміщення, і симпатичний флігель-замочок, в якому розташувалася лікарня. (За деякими данними, шпиталь був тут і в епоху Голуховських). Стару графську оранжерею, всю понівечену часом, купив кілька років тому львівський меценат Ігор Скальський. Мріє влаштувати тут музей Скали.

Немає івже неоготичного пам’ятника наміснику Галичини, що стояв поблизу порохової башти. Зараз на цьому місці насипали могилу героям УПА, що дуже обурює декого з поляків, які за давньою звичкою вважають Скалу своєю. Саме поляки становлять левову частину туристів, які приїжджають сюди оглянути замок, хоча останніми роками і українські турфірми згадали про Скалу-Подільську. Автобуси під’їжджають, чекають годинку, поки пасажири досхочу нафотографуються на фоні фотогенічного палацу — і прямують далі, на Хотин чи Кам’янець. Зупинятися в Скалі надовше якось не прийнято, хоча й збудував один з мешканців міста шедевр кічу — готель «Весту» (а.к.а. "Тридев'яте царство") поблизу впорядкованого єврейського кіркута.

Так що туризм туризмом, а ялинка поблизу школи на новий 2006 рік була прикрашена півторалітровими пластиковими пляшками та пустими коробками від цукерок. Гімн бідності.

Здається, найяскравіша споруда містечка (якщо не рахувати обліпленої "скульптурами" орлів і оленів «Вести») — заснований Валентином Межеєвським костел Успіння (1719) з меморіальною дошкою на честь Адама Міцкевича. Цей храм мистецтвознавець Григорій Логвин назвав «останнім відлунням готики на Україні». Ще кілька культових споруд перебувають зараз в руїнах: від костелу поблизу цвинтаря лишилася лише одна стіна, цвинтарна капличка теж, здається, доживає останні роки. Всередину краще не заходити: розбиті домовини справляють неприємне враження. Про синагогу і магістрат ми вже побіжно згадували. Ще з старої забудови можна відмітити стару аптеку на розі вул Грушевського (її і місцеву перукарню дуже любив мій дідусь), колишній готель по вул. І.Франка, 4, корчму (вул. Грушевського, 90) і урядові будинки на вул. Богуна.

Я з дитинства пам'ятаю дві бетонні, малоцікаві радянські споруди контор неподалік кар'єру, асфальтового заводу і заправки. Хто б міг подумати, що в червні 2008 року 50 московських архітекторів, мистецтвознавців, журналістів, художників та іншої богеми ревітимуть на весь Неоплан: "Остановите автобус! Мы хотим ЭТО сфотографировать!!!"

Справа в тому, що кілька років тому триповерхове адміністративне приміщення купив місцевий багатій. І поступово, вперто робив з нього замок з-над Луари. І таки ж зробив, ага. Гроші є, смак же - справа така, не всім корисна. Людині втіха, і мистецтвознавцям теж: такі вигадливі дахи, вкриті металочерепицею, такі башточки, такий НАДМІР - весело ж, ні? :о) Результат можна оглянути в галереї праворуч.

Скалу варто відвідати хоча б раз: заради замку на скелях, панорами містечка, де костельна вежа сусідить з куполом церкви — і прогулянки пустісеньким центром міста.