Бути транзитним пунктом чималому (1090 жителів) селу Устя на Борщівщині набридло в 2010 році. І всі, хто їхав на розпіарену пресою і телебаченням подільську маланку в селі Горошова, по-перше, мусили заплатити калим на устянських блок-постах по дорозі (стаціонарні, не об'їдеш), по-друге, були свідками святкування в самому Усті. А святкування видалося непоганим.

Були тут і піратські кораблі (в 2009 році Україна слідкувала за визволенням моряків-співвітчизників з нігерійського полону), і фашисти з вівчарками, і герой баталій Ковпак, обвішаний нагородами. Були індіанці і песики, були франкенштейни і люди в народних костюмах, були навіть платформи - бик, "Хортиця-таксі" тощо. Яскраво!

І традиція маланкувати тут давня: завжди чотири кути села (Гора, Долина, Кучурівка і Хриплів) збирали кожен свою маланку - з якою й ходили по Устю.

З назвою все прозоро: всі сім українських населених пунтків з назвою Устя лежать... Правильно: біля устя, впадіння однієї річки в іншу. В даному випадку - біля впадіння Нічлави у Дністер.

Єпископським саме це Устя називали через те, що воно довгий час належало кам'янецьким римо-католицьким єпископам.

В селі є мурована Михайлівська церква (ХІХ ст., бачила її - типова досить зовні) та маленький костельчик міжвоєнного періоду, в котрому міститься... шкільний спортзал. От його не бачила, а повернутися в Устя вдень, а не увечері, за рік нагоди так і не було. Польський путівник "Поділля" Г.Ранковського повідомляє, що до Другої світової в Усті були залишки оборонного замку (!). Правда, в каталозі Яна Лешека Адамчика про цю твердиню немає й слова.

Якщоговорити про осоливості місцевої флори, то поблизу Устя є дві позосталості по ковиловому степу - пам'ятки природи.