Див. також мої статті, присвячені Червонограду в газетах "Поступ" та "Український музей" та в журналі "Карпати".

Фільм про проблеми тернопільських замків (і Червоногруд теж)

13 квітня 2013 р. права башта замку впала, не витримавши важких зими та весни. 

Занадто місце стало популярним. Хтось свариться зі мною - популяризатор чортів. Навіщо? Хтось дякує. Діалектика. Місце змінюється. Потрохи і по всякому. Діалектика життя - і добре, і ні. Гори сміття - фу. Зйомки для візитівок "Євробачення" - ах. Можна не продовжувати.

Я вкотре змінюю контект сторінки. Всі статті, присвячені цьому казковому місцю, навіть і не думаю публікувати тут - занадто їх багато. Але хоча б одну - залюбки.

Власний погляд на те, що і так перед очима, варто лише їх заплющити. Вкотре.

Я таки знайшла свій Червоноград - 8 березня 2000 року. (До речі, це було найкраще моє свято :-Р). Місце вразило відразу ж. Серце лишилося там, назавжди. Далі - одна з моїх статей (грудень-2004) про це місце.

І ще одне - не варто їхати сюди у вихідний день. Вважайте це порадою.

Вже вдома з'ясувала, що на увазі мався не Червоноград (колишній Кристинопіль), що знаходиться на Львівщині, а інше місто - центр колись могутнього подільського князівства. Одного речення у книзі Іона Винокура "Бакота" вистачило, щоб зрозуміти: місце, яке називають поряд зі Скалою та рідним Кам'янцем, не може знаходитись далеко. Мрія залишала ледь помітні сліди, за якими можна було її відшукати. Те, що замок - подільський, змусило годинами просиджувати в бібліотеках та мудрувати над старими картами вдома.
Одне згадування у Грушевського та Крип'якевича. Мало. Повзання над мапою Боплана (XVII сторіччя) зі збільшувальним склом - нічого. Нарешті в багатотомній "Історії міст і сіл України" знайшлася згадка про село з такою назвою у Борщівському районі Тернопільщини. Та з'ясувалося, що у товстезному фоліанті так назвали через помилку невелике село Гологради. Знову мимо.
Нарешті - стаття великого знавця українських оборонних споруд Ореста Мацюка у часописі "Пам'ятки архітектури". Інформація сумна: на жодній карті ви більше не знайдете Червоноград на Тернопільщині. Не шукайте й Червоногород чи Червоногруд, вже немає навіть хутора з такою назвою. А на картах-"кілометровках" місце, де був Червоноград позначено як дитячий табір поблизу села Нирків у Заліщицькому районі Тернопільскої області.
...Свою мрію я подарувала собі на Восьме березня 2000 року. Ще до Ниркова почала нетерпляче роздивлятися з машини навколо: де? I замок виник праворуч - раптово, несподівано, як міраж, як казкове марево.

Та з візитом у замок-привид пошуки не закінчились. Хотілося довідатися про все, що пов'язано з Червоноградом.
Іронія долі: найперша інформація, яку знайшла, стосувалася зруйнування замку. Важка тема. Історія україно-польського протистояння часів другої світової війни болісно відзивається у душах тисяч людей в обох державах. Як вірно зазначав журналіст та член Харківської правозахисної групи Олександр Степаненко, у сорокові роки ХХ сторіччя стався небачений вибух фізичного взаємознищення двох народів - масові, жорстокі вбивства жінок, дітей, старців лише за те, що вони поляки або українці.
На півдні Тернопільщини внаслідок тих трагічних подій зникло з поверхні землі не одне поселення. Пішли у небуття "осади" польських колоністів Костюшківки, Бартошівки, Якубівки. Старші люди пам'ятають про криваві події у Скородинцях, Полівцях, Росохачі, Ягільницi. Чи не єдина точна дата у історії Червонограду: третього лютого 1945 року загін вояків УПА розгромив містечко. Загинуло 38 місцевих мешканців. Серед жертв були члени польської групи самооборони. Можливо це й спричинило такий спалах - помста українців була жахливою.
Червоноград припинив своє існування.

Страшна історія загибелі подільського міста ще більш підштовхувала до пошуків найменших зернят інформації. Нарешті - удача: ксерокопія статті з відомої польської енциклопедії Slownik Geograficzny за 1880 рік.
Сухі статистичні дані: населення 465 чоловік, греко-католицька парафія. Діють ґуральня та водяний млин. А далі - помилка, яка до наших часів росте та шириться легендами та теоріями. Багряно-гранітні ґрунти кратеру, в якому лежало місто, зачарували польських істориків своїм насиченим незвичним кольором, і термін "Червона Русь" (так називали за Речі Посполитої та Великого Князівства Литовського землі на сході сучасної Польщі) отримав, здавалося б, цілком ймовірне обґрунтування та гіпотетичне місце народження. Елегантна версія про те, що сама земля дала назву краю, однак, не підтверджується українськими вченими. Вони виводять етимологію терміну від легендарного міста Червен, яке лежало далеко на захід від червоних подільських пісковиків.
Та давність поселення не викликає сумнівів у авторів "Словника Географічного": вже у ІХ сторіччі про місто на південно-західному Поділлі згадують давні літописи, називаючи його "Червоний Город", а існуючий там замок "castrum rubricum" (червоний замок, - лат.). Ще до татаро-монгольської навали 1240 року за нього билися та сперечалися князі Київської Русі.
На зміну татарам приходять великі князі Литовські: Ольгерд наносить степовикам нищівного удару на річці Синюсі і близько 1313 року дарує Поділля своїм небожам, трьом братам Корятовичам. Вони укріплюють замок, а ще зводять тут перший кляштор для місіонерів-домініканців.
Король Ягайло у 1395 році мечем та вогнем змінює "прописку" замку - віднині ці землі належать Польщі. Червоноградські господарі змінюють один одного: юний Спитко з Мельштина, його молода вдова, бунтівний князь Свидригайло, Великий князь Вітольд... У 1434 році Червоноград отримує статус королівського міста, а за 14 років - магдебурзьке право. Розвиваються торгівля та ремесла, а за ними у багатіюче місто повертаються домініканці. На початку ХVІІ сторіччя Даниловичі, нові власники цих земель, замість дерев'яної фортеці зводять тут укріплений валами мурований замок. А у 1615 році і домініканці справляють новосілля: поруч постає величний костел на кошти побожного подружжя Лісєцьких.
Турецьке ярмо (1621-1672 роки) тугою петлею стягнуло життя княжого міста, і коли яничари покинули цей край, замість Червоногороду існувало лише маленьке сільце. Позаду слава войовничої столиці князівства, попереду - титул найкрасивішої сільської садиби Польщі.

Сухі рядки енциклопедичної статті перетворюються на справжню поему у прозі, коли мова заходить про мальовничість місцевого замку та водоспаду. Серед масиву цифр і фактів, проте, немає пояснення, яким чином войовнича твердиня перетворилася на затишний маєток. Шукаємо далі.
Є люди, чию працю можна назвати лише пафосним словом "титанічна". Саме до таких належить невтомний дослідник садиб та палаців Роман Афтаназі, який видав вже не один том описів старих польських маєтків. Одна з його книг присвячена подільським палацам, і тим, що збереглися, і знищеним часом або людьми. Саме тут можна дізнатися історію побудови того дива, яке побачила на сторінках альбому у Кракові. Отже:
У 1778 році Червоноград переходить до Кароля Понінського. У 1820 році князь на мурах напіврозваленої часом та війнами старої твердині зводить розкішний замок-палац. Його син Калікст продовжує справу, збурюючи залишки замку до фундаментів. І на гравюрі Антонія Лянге ми вже не бачимо жодних фортечних башт, лише палац та кляштор.
Важко впізнати замок-воїн, що пережив не одну турецьку навалу, серед усіх цих новомодних кам'яних терас та літніх салонів, балконів та балюстрад. Кімнати умебльовані скромно, але елегантно. Про це дізнаємося з єдиної (!) збереженої світлини салону замку. Усюди панує суворий до надмірного декору ампір.
Широкі сходи ведуть з покоїв повз клумби до прикрашеного фонтанами парку, розбитого на італійський манер. Навіть там, серед тополь, акацій та дубів, чути бурхливу мову 16-метрового водоспаду на річечці Джурин. Люди переповідають, що русло потоку змінили колись підступні турки, аби пришвидшити капітуляцію оборонців фортеці.
Поруч із замком - костел Вознесіння Діви. Інтер'єр храму прикрашають старі фрески, пам'ятні таблиці ще з 1618 року та портрет такого собі Антонія Хржановського, на кошти якого була зроблена прибудова до костелу.
...Старі пани відходять, а їхні нащадки зводять на горі над замком сімейний мавзолей. Не було в тогочасній Європі скульптора більш відомого, аніж датчанин Бертель Торвальдсен, і не було у Гелени Понінської скорботи більшої, аніж жаль за передчасно померлими донькою та сином. Тому у 1835 році у Римі володарка Червонограду замовляє скульптору надгробок на знак пам'яті про дітей. Сім років працював геній над своїм шедевром. Еліта Польщі змогла оцінити працю майстра - перш ніж зайняти своє місце в сімейному мавзолеї надгробок протягом року виставлявся у Варшаві.
(Сьогодні ця робота датського скульптора зберігається у Львівській картинній галереї. А родинна усипальня власників замку нині знаходиться в жахливому стані: шматки колонади біля входу, розорені склепи, обдерті стіни. Святість місця скорботи не зупинить мародерів.)
Неначе мавзолею було мало, у 1846 році княгиня Гелена відкриває у Червонограді монастир сестер Милосердя, які займалися вихованням сиріт та опікою над хворими.
Остання з власників резиденції, княгиня Марія Любомирська, робила все можливе для підтримання замку в належному стані. Та хіба змогла б одна жінка протистояти арміям Першої світової, які минали ці терени, не шкодуючи ані себе, ані розкішного маєтку? Коли радянська влада прийшла на Тернопільщину, замість найгарнішої садиби Польщі тут стояли лише руїни - теж, певно, найгарніші.

Школярі, що відпочивають рік у рік у таборі "Ромашка" біля замкових стін, навряд чи знають багату історію споруди поруч. Як навряд чи знають її ченці, що з'явилися тут 2003 року. Тріщини, що вкривають стіни башт, погрожують завалити уламками туристів, котрі виїжджають сюди "на шашлики", та озброєних лопатами "індіанів джонсів", які не полишають спроб щось відрити у підземеллях костелу. Якщо зараз не почати бити на сполох, через кілька років на цьому місці залишиться лише купа каміння.
Селян з Ниркова та Нагорян, які лежать над кратером давнього міста, зупиняє від розкрадання будматеріалів лише важкий спуск до нещасної споруди. Та навіть це не завадило за радянських часів одному з голів колгоспу Ниркова, котрий з каміння палацу наказав збудувати свинарник. Сюрреалізм.
Костел в урочищі Червоному зараз знаходиться у власності Української автокефальної православної церкви. Тут будується чоловічий монастир. Між замковими баштами та старим кляштором виріс дерев'яний барак з алюмінієвим дахом - територія "забита", сторонніх тут не люблять. Особливо ревні ченці вже з минулого року завзято ганяють з костелу туристів, не забуваючи ставити біля храму скриньку на пожертви. Місце, яке має потенціал туристської Мекки, самою природою створена унікальна рекреаційна зона ризикує перетворитися на щось зовсім інше.
Тому вже вкотре намагаєшся відвідати помираюче, щемке, таке улюблене місце, щоб хоча б у світлинах зберегти для себе те невловиме почуття краси, яке блискавкою вдарило тебе у книгарні чужої країни.