Давність поселення не викликає сумнівів: вже у ІХ сторіччі про місто згадують літописи. Ще до татаро-монгольської навали 1240 року за нього билися князі Київської Русі. На зміну татарам приходять литовські князі: Ольгерд близько 1313 року дарує Поділля своїм небожам, трьом братам Корятовичам. Вони укріплюють замок, зводять монастир для місіонерів-домініканців.

Король Ягайло у 1395 році мечем та вогнем змінює «прописку» замку — віднині ці землі належать Польщі. Червоногрудські господарі змінюють один одного: юний Спитко з Мельштина, його молода вдова, бунтівний князь Свидригайло, Великий князь Вітольд...

У 1434 році Червоногруд отримує статус королівського міста, а за 14 років — магдебурзьке право. Розвиваються торгівля та ремесла, у місто повертаються домініканці. Одна біда — татари дошкуляють. На початку ХVІІ сторіччя русинські магнати Даниловичі, нові власники цих земель, замість дерев’яної фортеці зводять укріплений валами мурований замок. (Цей факт дещо трансформувався у народній пам’яті, і тепер деякі місцеві називають розвалини «замком короля Данила»). А у 1615 році і домініканці справляють новосілля: поруч постає величний костел на кошти побожного подружжя Лісецьких.

Турецьке ярмо (1672-1699) тугою петлею стягнуло життя княжого міста, і коли яничари покинули цей край, замість Червоногруду існувало лише маленьке сільце. Позаду слава войовничої столиці князівства, попереду — титул найкрасивішої сільської садиби Польщі.

У 1778 році Червоноград переходить до Кароля Понінського. У 1820 році князь на мурах напіврозваленої часом та війнами твердині зводить замок-палац. Якраз тоді з’являється найдавніший «портрет» Червоногруда авторства А.Лянге. Старого замку вже нема, нового немає ще, і лише чіткий силует Вознесенського костелу впізнається відразу: він не змінився. Тоді ще можна було віднайти в інтер’єрах храму фрески, пам’ятні таблиці з 1618 року та портрет Антонія Хржановського, на кошти якого була зроблена прибудова до костелу.

Син князя Калікст продовжує справу, влаштовуючи нову перебудову. Близько 1840 р. над каньоном піднімаються дві білі башти. Їхні верхні частини-«корони» везли на запряжених волами підводах аж зі Львова. Всередині однієї з веж влаштовано потаємний хід — він зберігся й до сьогодні. Кімнати замку умебльовані скромно, але елегантно. Усюди панує суворий до надмірного декору ампір.

Широкі сходи ведуть з покоїв до прикрашеного фонтанами парку (8 га — не так і мало для тісного кратеру). Навіть там, серед тополь, акацій та дубів, чути бурхливу мову 16-метрового водоспаду на річечці Джурин. Люди переповідають, що русло потоку змінили колись підступні турки, аби пришвидшити капітуляцію оборонців обложеної фортеці.

...Старі пани відходять, їхні нащадки зводять на горі над замком сімейний мавзолей. Не було в тогочасній Європі скульптора більш відомого, аніж датчанин Бертель Торвальдсен, і не було у Гелени Понінської скорботи більшої, аніж жаль за передчасно померлими донькою та сином. Тому у 1835 році у Римі володарка Червоногруду замовляє скульптору надгробок на знак пам’яті про дітей. Сім років працював геній над своїм шедевром. Еліта Польщі змогла оцінити працю майстра — перш ніж зайняти своє місце в сімейному мавзолеї, надгробок протягом року виставлявся у Варшаві. Сьогодні ця робота зберігається у Львівській картинній галереї. А родинна усипальня Понінських знаходиться в жахливому стані: руїна колонади біля входу, розорені склепи, обдерті стіни. Святість місця скорботи не зупинила мародерів.

Остання з власників резиденції, княгиня Марія Любомирська, робила все можливе для підтримання замку в належному стані. Палац вже тоді нагадував привида, тож княгиня мешкала в охайному будиночку поруч. Та хіба змогла б одна жінка протистояти арміям Першої світової, які минали ці терени, не шкодуючи ані себе, ані розкішного маєтку? Коли радянська влада прийшла на Тернопільщину, замість найгарнішої садиби Польщі тут стояли лише руїни — теж, певно, найгарніші.

З польської статті про замок від 1924 р. дізнаємося, що у той час у напіврозваленому палаці мешкав вчитель сільської школи, якого не лякали дві головні проблеми напівруїни: сови та куниці. Вже тоді в одній з баштових «корон» не вистачало зубців: під час Першої світової лихі російські вояки залізли на башту і спробували їх відламати. В результаті полетіли разом з ним донизу.

Чи не єдина точна дата у історії Червоногруду: третього лютого 1945 року загін вояків УПА з Ниркова (ось і всі зв’язки Червоногруду з цим селом) розгромив містечко. Важка тема україно-польського конфлікту болісно відзивається у душах тисяч людей в обох державах. На півдні Тернопільщини внаслідок тих трагічних подій зникло з поверхні землі не одне польське поселення. У Червоногруді загинули всі 38 місцевих мешканців. Серед жертв були члени польської групи самооборони. Можливо це й спричинило такий спалах помсти. За іншою версією, місцеві мешканці занадто гучно щось святкували, почали стріляти з рушниць, от і... Червоногруд припинив своє існування.

Поблизу водоспаду в 1956 р. звели невелику гідроелектростанцію, від якої зараз лишилася похмура коробка стін. Казкової краси місце противилося індустріалізації.

Діти, що відпочивають у таборі «Ромашка» біля замкових стін, навряд чи знають історію споруди поруч. А ченець-автокефал, що мешкає тут з 2003 року, історію знає, та викладає її по-своєму. За його версією, яку тиражують жовтуваті газети, під замком знаходиться вхід до пекла, який охороняє безголовий лицар. А під землею розташована зала судилища, де відбуватиметься Страшний суд. Спелеологи б подивувалися такій назві відомої печери «Поросячка», що й справді розташована неподалік від замку...

Тріщини, що вкривають стіни башт, погрожують завалити уламками туристів, котрі виїжджають сюди «на шашлики», та озброєних лопатами «індіанів джонсів», які не полишають спроб щось відрити у підземеллях костелу. Селян з Ниркова зупиняє від розкрадання будматеріалів лише важкий спуск до нещасної споруди. Та навіть це не завадило за радянських часів одному з голів колгоспу Ниркова, котрий з каміння палацу наказав збудувати свинарник. Сюрреалізм.

Костел в урочищі Червоному зараз знаходиться у власності Української автокефальної православної церкви. Монах говорить про плани перебудови замку під монастир. Між замковими баштами та старим кляштором виріс дерев’яний барак з алюмінієвим дахом — територія «забита», сторонніх тут не люблять. Місце, яке має потенціал туристської Мекки, самою природою створена унікальна рекреаційна зона ризикує перетворитися на щось зовсім інше.

Тому вже вкотре намагаєшся відвідати помираюче, щемке, таке улюблене місце, щоб хоча б у світлинах зберегти для себе невловиме відчуття краси.

Табір "Ромашка" - цілком собі діючий в літній період. До кіоску з квасом і цукерками багато хто з туристів прямує табірною територією. Якщо стінгазету з історією місця помітять не всі, то абсолютно точно всі посміхаються, побачивши дивну фреску на стіні одного з табірних будиночків. Дивацькі цап, ведмідь, віслючок і мавпа крокують, виграючи на музичних інструментах. Байка Крилова? Не тільки.

Отже.

Вже коли сайт мій був досить відомим, написав мені пан Володимир Дрозд. Автор, панове, автор! Художник розповів, що намалював цей безперечно широковідомий твір в 1986 р. Далі - авторська мова: "Приємно згадати молодість. На вашому місці не спішив би з висновком. Як і дідусь Крилов в своїх байках, під цими постатями я малював керівництво того часу. Ох і нахапалися вони грошей на цьому таборі. Між іншим навпроти було увічнено і інших. Правдиве моє мистецтво можна оцінити в греко-католицькій церкві м.Щецін(Szczecin,Polska) по вул.Міцкевіча45. На протязі двох років (1996-1998) там повстали фрески; ківот; іконостас. Радію з того що залишу поколінням щось доброго".

Коли я спитала дозволу розмістити цей факт на сайті, отримала відповідь:

"OK, може нарешті розпізнають себе, бо один зних керує понині й надалі в районі".

Ось так, малятка.