Туристи найчастіше навіть не підозрюють про цей район, хоча й вдивляються з Замкового мосту біля фортеці вниз, де видніється старий, єдиний збережений у місті дерев'яний храм. Та прогулянка стрімкими сходами вниз вздовж мосту (такий спосіб пересування здається неймовірним лише тим, хто не бачив цього кам'яного перешийку між Старим містом та фортецею) та хиткою кладкою через Смотрич запам'ятається надовго багатством вражень. Панорама церкви біля відвісних стін унікального каньйону, під масою замку, що нависає згори - одна з найгарніших у місті-музеї.
Ще у ХІХст. Карвасари були окремим містечком, яке прилягало до Кам'янця. І це сталося цілком природно. У XVIIIст. на Карвасарах оселяються міщани й ремісники, яким не залишилося місця на тісно забудованому острові - ядрі Старого міста. Дорогі райони середмістя заселяла, як правило, шляхта. Завдяки новим поселенцям старовинний район змінює своє обличчя. Вздовж вузеньких вуличок з'являються дерев'яні будинки та глиняні хати, біля річки розташовуються численні млини, поблизу головних доріг шикуються корчми та заїзди.
Наприкінці XVIIст. виникла потреба у власному храмі району. Тоді, певно, й будується дерев'яна Хрестовоздвиженська церква. З нею пов'язана легенда про вінчання в цих дерев'яних стінах сина Богдана Хмельницького Тимоша з дочкою молдавського господаря Василя Лупула Розаліндою. Насправді пара одружувалася в Яссах в Молдові за півтора століття до появи карвасарської церкви, а подібну легенду розповідають чи не в кожній старій дерев'яній святині Поділля. Зовні невелика за розміром, церква все-таки досить гармонічна за пропорціями між широким і високим центральним зрубом, що закінчувався шатровою верхівкою з ліхтариком, та двома боковими зрубами - меншими і вужчими. Поруч притулилася двоярусна дзвіниця. У центральному зрубі розташувався дерев'яний позолочений іконостас, який не зберігся до наших часів. Наскільки я розумію, коли церква зістарилася, на її місці вибудовали її нову копію. Сталося це в 1799 році.
У ХІХст. до Карвасарської парафії Кам'янецького повіту входило п'ять сіл: Татариски (з 1946р. - Смотрич), Кубачівка (з 1967р. - в складі Смотрича), Янчинці (з 1945р. - Колибаївка), Підзамче (з 1957р. - в складі міста) та Видрівка (з 1928р. - в складі Підзамча). Була на Карвасарах і церковно-парафіяльна школа, відкрита 1894р. у церковному будинку.
Олег Будзей у статті, присвяченій Карвасарам у газеті "Подолянин" (14 червня 2002р.) писав, що 1923р. у містечку Карвасари було 150 господарств, проживало 1566 чоловік. 25 травня 1923р. розпорядженням Кам'янецького окружного виконкому Карвасари було віднесено до Кубачівської сільради Довжоцького району. А 4 березня 1926р. Карвасари остаточно втрачають самостійність і стають вулицею Кам'янця-Подільського. Про походження назви "Карвасари" Юхим Сіцінський повідомляє таке:
"Карвасари були первісно, в XVI ст., як припускають, місцем складування для східних купців, що тимчасово прибували до Кам'янця і яким не дозволялося в'їжджати до міста; на місці нинішнього поселення Карвасар було збудовано амбар для зберігання товарів, або так званий караван-сарай, звідки і походить нинішня назва містечка".
З часом глиняні та дерев'яні забудови району руйнувалися. Після Другої світової війни на Карвасарах залишилося лише кілька будинків та церква, яку дослідники вважають типовим зразком дерев'яного зодчества Поділля.
Коли Кам'янець звільняли від німецьких окупантів, біля стін церкви загорівся танк. Вогонь перекинувся на стару липу - і от-от повинен був сірником підпалити й храм. Місцеві жителі з жахом чекали найстрашнішого - та пронесло. Навіть липа-погорілиця вціліла.
Кілька років після війни церква ще діяла за призначенням, а потім в ній облаштували... кінотеатр. На місці іконостасу овісили екран, а от стільців не вистачало - і жителі Карвасарів приходили на сеанси зі своїми табуретками.
У 1956р. пам'ятка була - нарешті! - взята під охорону держави. З метою відтворення середньовічного обличчя району розробляється план створення на Карвасарах музею народної архітектури та побуту Поділля, філіалу музею народної архітектури та побуту Української РСР. Із зони затоплення Дністровського гідровузла планувалося вивезти типові для Поділля споруди - хати, млини, клуні, церкви. Та не судилося з'явитися скансену на околиці міста.
Так би храм і занепадав під "пильним" охоронним державним оком, якби церкву на початку 1990-х не віддали громаді вірян. Дах та стіни поремонтували, всередині провели ремонт. Так і повинно бути!
Найгарніше написав про церкву Г.Логвин в книзі "По Україні" (1968): "іграшкова дерев'яна будівля і могутні мури замка, здавалося б, ніяк не можуть становити єдиний ансамбль; тим часом вони якось дуже природно злиті в єдине ціле".
