Координати: 50°07′26″ пн. ш. 27°03′50″ сх. д.
Біля 2 тис. мешканців.
Карта
Черговий приклад (один з тисячі), чому Московський патріархат - втілення всього злого і примітивного на планеті. З колишнього прегарного кармелітського кляштору (1740), зведеного на кошти князів Любомирських в нечастому для наших земель стилі віленського бароко (в двох словах - це коли непропорційно високі вежі-дзвіниці. Ще один приклад маємо у Бучачі з колегією василіанів) московські попи облаштували якийсь православний діснейленд - з куполами під мечеті і наплювательським відношенням до історичної спадщини, і так не дуже багатої на півночі Хмельницької області. Бо вже давно у Городищу під Шепетівкою діє монастир Різдва діви Марії.
Сам костел датується 1746-1782 рр. Його було освячено 12 травня 1782 р. луцьким єпископом Яном Качковським. Фрагментарно збереглися чудові фрески храму (середина XVIII ст.) - але побачити їх непроста задача: костел часто зачинений, треба видзвонювати когось з монахів, а мати справу з православними монахами ду-у-у-у-уже не хочеться. Автором фресок був бідний монах-кармеліт Антоній, з місцевих. Він також розписував костели в Любехові та Берестечку на Волині. На відпусти до костелу в Городищі кілька разів на рік тягнулися тисячі віруючих - монастир був найбагатшим на Волині і славився "чудотворною" іконою Богоматері.
Ще царат скасував кармелітський монастир після листопадового антицарського повстання 1830 р. Вже у 1832 р. красивий комплекс віддали православним - на зло католикам. З 1858 р. у комплексі розмістили жіночий монастир. Монашок привезли з Полонного, крипти з старими похованнями замурували - але до архітектури навіть тоді ставилися з сякою-такою повагою, цибулини a la мечеті не ліпили. Про це свідчить і акварель мандрівного художника-пенсіонера Наполеона Орди, котрий побував у Городищі у 1875 р. Дивно, що на його малюнку зовсім не видно Миколаївської церкви, котра приросла до келій б\з боку головної брами комплексу - її ж почали будувати ще у 1860 р., а закінчили у 1880-му. Орда мав би її бачити - але, можливо, волів не помічати.
Брама та огорожа навколо споруд з'явилися у другій половині ХІХ ст., коли комплекс віддали під жіночий монастир.
Колись у криптах костелу був похований згідно свого заповіту герой Барської конфедерації, харизматичний проповідник-кармеліт Марк Яндолович (1713. Львів - 1799, Березівці біля Любара). Його проповідницька кар'єра почалася у Бердичеві - і слава про вправного священика з гарно підвішаним язиком швидко поширилася краєм. У нас на Поділлі його взагалі вважали святим і чудотворцем. З 1759 р. був настоятелем кармелітського кляштору в Барі. Там же заснував Лицарський орден Кавалерів святого хреста. Товариство ставило собі метою захист католицизму на вкрай для цього несприятливих подільських землях. Був одним з ідеологів Барської конфедерації разом з Юзефом Пулаським - тим самим, котрого іменем названа поруйнована башта в Окопах. Коли 19 червня 1768 р. російські війська взялися придушувати повстання конфедератів у Барі. вийшов їм назустріч, озброєний лише хрестом. Це все закінчилося прогнозовано: його відшматували і відправили до Києва у в'язницю - на шість років. Після амністії у вересні 1773 р. він знову став священиком у Барі. Слава капелана Марка пережила самого капелана: його могилу в підземеллях городищенського костелу довго ще відвідували прочани, які вірили у чудодійства. Так тривало аж до 1858 р., коли в Городищі запрацював жіночий монастир і вхід до підземель було замуровано. Яндолович став героєм "Пророцтва ксьондза Марка" Северина Гощинського (1833), містичної драми Юліуша Словацького "Ксьондз Марек" (1843) та поеми "Беньовський" того ж таки Словацького.
Крім проповідника Марка, у криптах був похований 98-річний генерал-адьютант Станіслав Євстахій Закревський, власник Старої Синяви (помер 21.02.1822). Він за життя щедро офірував на монастир.
В радянський час колишній монастир перетворили на психіатричний заклад. В костелі був господарський корпус, у келіях - лікарняні палати, у Миколаївській церкві - лікувально-оздоровчий комплекс.
Біля брами монастиря і симпатичного дитячого майданчика - споруда школи з датою "1896) на фронтоні. Це колишній готель для прочан.
Городище розкинулося серед велетенських ставків на крихітній річці Гусці. Стави та гребля на них ділять поселення на два кути - власне Городище та Селище (за греблею). На початку XVII ст. Городище, одне з найдавніших поселень цієї околиці, було у власності родини Хом'яків. Любомирським, котрі і вибудували тут у 1740 р. монастир, маєтності дісталися вже наприкінці XVII ст. Кармеліти на той час у Городищу вже були - їх сюди запросив у 1662 р. тодішній господар поселення Ян Погрошевський, який віддав монахам частину самого Городища, а також села Пашуки та Реснівці (? Жеснівці?)
Місця тут гарні, в самий раз для величної архітектури, якби ж лише дешева булатна бляха сучасних куполів не дисгармоніювала так з витонченим силуетом екс-католицького храму. До Шепетівки тут зовсім близько, та ми заїжджали через Пашуки - якраз у вересні-2018 відтинок шляху Шепетівка-Городище був перекритий на ремонт. З коптера було видно, що дорога там тепер рівнесенька і чудова, а от у Пашуках ми трохи розстряслися, намучилися.
Дорогу того дня якраз робили біля дерев'яної Миколаївської церкви у синодальному стилі, зведеної на місці старого храму з XVI ст. (її реставрували у 1816 р.). Та стара церквиця славилася іконами Різдва та св. Миколая. Правда, роздвитися зображення на них було важко - майже весь образ закривав срібний оклад. У ХІХ ст. люди в Городищі переповідали легенду про створення старої церкви. Ніби у 1563 р. її почали будувати на місці ще старішої попередниці - на іншому березі річки та ставу. Та св. Миколаю нове місце так не сподобалося, що однієї ночі він переніс вже готовий фундамент на інший берег Гуски.
Чим далі я живу, тим більше переконуюся, що вважати пам'ятками архітектури оці нав'язані Росією храми не можна. Історії - ну, ще якось може бути. але архітектури - точно ні. Бо такі церкви мітили територію, позначали межі, куди доповз-таки царат, повставали на місцях церквиць, характерних для наших теренів.
