Гринчуку нині приростати хіба дачниками: поважно-повільний Дністер, тиша, лелеки на стовпах в'ють гнізда, а вся шкільна малеча ще о сьомій ранку відправляється у жовтому шкільному автобусі на навчання у Жванець. Лишаються баби, діди, корови і собаки.
Польський Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich ще в 1882 році фіксував у придністровському Гринчуці аж 574 жителя. Зараз їх утричі менше.
Так що вся надія на дачників. он, колишню школу а.к.а. маєток колезького ассесора В.Г.Харжевського вже хтось купив (інформація на травень 2012 р.).
Образливо трішечки, але самий час: тріщини на ошатному ґаночку вже такі, що він от-от розвалиться, а всі сходи вкриті уламками стелі. Сиплеться маєток. Хоч якось рятувати.
В травні 2017 р., коли ми над Гринчуком політали квадрокоптером, палац все так само потопав у бузку, так само занепадав і чекав на господаря. І таки так - дач навколо побільшало. Великих, з басейнами, з високими парканами і злющими та вічно голодними собаками. Отже, дачники - майбутнє села. Дачники і сади: ґазди в селі є, але їм архітектура та історія далеко не їхній профіль. Сади, яблука, паї - ось це от все, а не якісь там обшарпані маєтки. Дорога до Гринчука, оце міжполосся пристойного асфальту і незалатаних шматків, пролягає між інтенсивними садами з ув'язненими ще при народженні яблуньками - і білбордами во славу місцевого агропідприємства "Гринчуцьке". Підприємство було утворене подружжям місцевих дачників, ну що за іронія.
Перша згадка про село - від 1431 р. Чому поселення має таку назву - хто відає. Юхим Сіцинський згадував ще один топонім: Степаниківці. З цим варіантом все зрозуміло: саме в 1431 р. польський король Ягайло дарував якомусь Франчку зі Степаниківців село у глухому куті над Дністром. Франчик був сентиментальним патріотом - і назвав нову маєтність на честь власної малої батьківщини. Історія - пані вередлива, так що цілком може бути, що оті легендарні Степаниківці взагалі і не Гринчук ані разу. Але ж хто перевірить.
В XVI-XVIII ст. село належало до кам'янецького староства. В 1565 р. Гринчук орендує Костревський, гіпотетичний власник Бабшина. В 1615 р. документи фіксують нового "держателя" понівечених татарським набігом маєтностей: Валентія Калиновського, розбудовувача Жванця і кам'янецького старости. 1672 р. - Мислишевський, ах як же йому не пощастило. Саме біля Гринчука форсували Дністер передові загони турецької армії, що йшли на Кам'янець. Всі жителі втекли з села - власне що до Кам'янця.
Коли Кам'янеччина відійшла до Російської імперії (1795), уряд Катерини ІІ надав ці землі графу Ар. Моркову (за іншими даними, Маркову) - і його нащадки володіли Гринчуком майже століття. У 1880-х село перейшло до Наталії Оболенської, а в 1890-х 510 десятин місцевої землі дісталися його високоблагородію В. Харжевському. Не саме просте прізвище, втім, лишилося у пам'яті мешканців Гринчука: і зараз більшість знає, що в школі був палац "пана Хржевського", а поруч, там, де покалічені часом ферми - його фільварок зі стайнею, господарськими спорудами і кузнею (від кузні лишилося тільки дві стіни, але тим не менш).
