... то й не знала б я про панський маєток у Грушці. Бо і Антоній Урбанський, і Роман Афтаназі Грушку згадували іншу - на річечці Мурахві, що у Вінниччині. Але влітку 2013 року в Кам'янці вийшла книга Івана Бичка з хитромудрою назвою "Грушка - село-ворота до столичних міст". Про нове видання написав "Подолянин", на фото була обкладинка книги - і на ній було щось виразно старе, поміщицьке, цікаве. Гриць вже з усіх сил копав мене зсередини ногами, ходити в мене не виходило ще з травня, але мама якось підвезла мене до головного корпусу університету - там книгарня, там всяке цікаве трапляється. Таранушенко, приміром, був. А дітища колишнього прокурора Бичка про рідне село не було.
В 2014, вже з Грицем під боком, возили сватів до Бакоти. Часу було обмаль, не до маєтків при дорозі (бо Грушка - це таки брама до Бакоти), але я пробувала щось роздивитися через вікно. Ні, центр зовсім сучасний, школа, садок, магазин, громіздка і незграбна церква.
В 2015-му, нарешті, Грушка явила мені свій хитро захований скарб: у першому ж звороті з траси ліворуч за піною яблуневого цвіту стояв панський маєток, а на всіх, хто намагався потурбувати спокій споруди, звисока і трішки скоса поглядав худорлявий живжик Суворов. Той самий, генералісімус. Певно, колгосп був імені його.
Працю І.Бичка мені так і не вдалося знайти у книгарнях, тому моя історія Грушки буде короткою.
Заснували село легендарні якісь чумаки біля трьох криниць. Зараз це місце звуть Мурованими Криницями, і росла там колись велика груша - звідси й начебто назва села. Вже згаданий "Подолянин" писав, що у 1900 р. під час фарбування купола церкви було знайдено якісь вказівки, що Грушка виникла у 1238 р. Ага, тут татари сунуть - а на Поділлі села з'являються. Може, не так виникла, як була згадана в зв'язку з руйнаціями? Ну, непевна там історія. Зате в статті є ще легенди - наприклад, про молодого чумака і дівчину. Батьки красуні не дали згоди на одруження - і пара вирішила втекти світ за очі, аби бути разом. Чумак вирішив, що зупиняться вони саме біля трьох джерел. Там пара звела будинок, завела господарство і народила дітей.
Дорога до Бакоти і (Старої) Ушиці пролягала через Грушку - тут нібито була колись сторожова вежа, і першим її сторожовим - за сільською легендою - був якийсь гуцул, якого поставив там слідкувати за околицями ушицький воєвода. Побачивши ворога, він сідав на коня і мчав до міста попередити про небезпеку. Був, кажуть, навіть вираз такий: "Уже гуцул лякає" - час ховатися зі скарбом десь в лісах. Так той гуцул лякав, що й зараз у Грушці багато Гуцуляків. Наївно-прекрасна народна етимологія знає все :о). Ще є переказ про вулицю Кримську - за царських часів до пана Карашевича завітав гість з Криму - домовлятися про бартер: він би пригнав сюди овець, а подоляк йому за це дав добірної пшениці. Так через рік і з'явився у Грушці кріпак з півострова - пригнав сюди стадо і залишився тут, одружився.
Карашевичі-Токаржевські - колишні власники місцевого маєтку, в котрому до цього часу міститься сільрада (а колись було ще й колгоспне правління. тільки вже ні колгоспу, ні правління, лише побілені скромні кімнати і зогнила підлога). В селі палац-пережиток вважають дітищем XVIII століття, але у мене є великі сумніви. Коли архітектура скромна і далека від моди і стилів, вік будівлі визначити буває дуже непросто, але мені здається, це самий кінець ХІХ ст., а, може, й початок ХХ-го.
Скляна мансарда маєтку в Грушці начебто була предметом заздрощів навколишніх бідніших панів, але не пережила лихоліття революції і війни 1917-1919 рр. Намагалися розвалити і палац, але міцні стіни, яйцями скріплені, встояли. Перепрофілювали панський дім на сільраду - так і лишилося, а перед головним входом поставили на постаменті Суворова. Постамент нахилився від часу, і Олександр Васильович здалеку здається цирковим балансульваником, що за будь-яких обставин може втримати рівновагу.
Стару напів-розвалену кузню я не шукала, нічого не скажу про неї.
В селі нещодавно поставили скромну дерев'яну греко-католицьку церквицю (радше каплицю). Як знаю, що греко-католики? Так вони першими стали бити на сполох і закликати віруючих не засмічувати цвинтарі пластиковими _квітами_. Треба було б це, звичайно, років так 15 тому починати, але краще вже пізно.
Гугл знає все - і він мою версію підтверджує: 29 листопада 2014 р. в Грушці архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський УГКЦ Василь (Семенюк) освятив храм Успення Богородиці. Це не перший греко-католицький Успенський дерев'яний храм у Грушці - вже був такий, звели його ще у 1778 р. - напевно, для досить шанованої ікони Богоматері, яка зберігалася у селі з 1750 р.
Ще у Грушці працює дитячий аматорський театр "Браво", а більше мені про село і сказати особливо нічого.
