Карта

Якщо ви вже вирішили побачити монастир в Субічі або Бакоті, а надворі літо, а ви на джипі або на ВАЗівській розвалюсі на кшталт наших жигулів, то сюди заїхати треба. Хоча нормальної дороги немає, що для місця відпочинку часом лише плюс.
Єдина увага: Студениця не дарма так зветься, бо живиться річка, кажуть, з холодних джерел, тому навіть у спеку вода тут далеко не тепла.
Напевно, до створення Дністровського водосховища річечка була скромна, от як зараз поблизу Маліївців. Але тепер - ух... З усіх боків гори, стрімкий та пахучий ліс поруч, тихі бухточки - ідеальне місце для спекотного дня.

Щоб сторінка не була аж занадто позбавленою тексту - ось вам легенда “Ганнусенька” від Тамари Сис-Бистрицької, відомої збирачки фольклору Медоборів:

 Там, де річка Студениця, витікаючи з Сового яру, виливає свою воду в Дністер, стоїть місто Студениця. Діялося те не за пам’яті дідів наших – дуже давно! Жила в Студениці сирота Ганнусенька. Гарна, як сонце ясне, добра і роботяща. А руки мала золоті. Що очима побачить, то на верстаті витче.
На килимах Ганнусеньки квіти розцвітали, співали пташки, підковами коні вогонь кресали. Від хати до хати переходила, в господарів робила. У кого робить – там і сім’я її. Була бідна, але вільна, не панщизняна. Багато статечних хлопців хотіло засватати сиротину, але вона такого і в думці не мала. Любилася з Василиком, таким же сиротою. Він служив у князя студеницького конюхом. Не раз казав їй:
– Ганнусенько, зірко моя, станьмо на рушник, поберімося.
– Не зможемо, Василику, не зможемо, кохання моє, бо хати не маємо.
– Як же жити нам, Ганнусенько?
– Отак і будемо жити, як брат і сестра. Будемо разом дорогою йти, то всі люди казати будуть: «Гляньте, людоньки, яка гарна пара, брат із сестрою», – заздрити нам будуть усі.
Якось у весняний присмерк вискочила Ганнусенька в яр по воду. Вуличка вузесенька, з обох боків густим ядзвинем обросла, ні шелехне ніщо. Лиш прибігла до кринички, а хтось за плечі хапнув, до себе притис (вирватись не може) і шепче дрижачим голосом:
– Годі тобі, Ганко, по чужих хатах злиднювати! Іди до мене в двір служити, будеш в золоті купатися!
Шарпнулася що сили було, жбурнула князя в будяки. А сама гордо каже:
– Не по мені, князю, ваші розкоші, не по вас мої злидні! Гірко зароблю, а солодко з’їм. Панською підстилкою, як і нічиєю, не буду, поки сонця-світу.
Схопила свої коновки і побігла, як коза. Пан не стямився. Як це так? Його погляд, князя студеницького, ловили кам’янецькі грабіянки (графині) і княжни, панії і панни! А тут якась голодранка з порепаними п’ятами в реп’яхи торішні, як сміття, кинула! Почекай же! Не минеш моїх рук, хоч і не кріпачка.
Минуло вже літо. Загомоніло Поділля, загомоніла й Україна! По лісах і міжгір’ях почали збиратися люди. Загорілася земля під ногами панів. З’явилися козаки і в Совім яру. Пани їх гайдамаками прозвали. У скорому часі зник із двору Василик. Містом гадюкою поповзла чутка, що до гайдамаків подався.
У певний день на воротях того двору, де працювала Ганнусенька, з’явилася очеретинка. Другого дня опівночі дівчина йшла на найвищу Медобору, там Василеві мішок з харчами для гайдамаків вручала. Залетіла тая чутка і в вухо управителю. Він бігцем до князя:
– Ясновельможний князю, серед гайдамаків опинився Василь! Гандзя їм опівночі носить хліб у Медобори! Нехай ясний князь накажуть Ганку вислідити та коло неї Василя схопити. Він розкаже все, і княжі вояки всіх гайдамаків в яру переб’ють, бо будуть знати їхні сховки.
Так і домовилися.
Лиш Ганнусенька опівночі вийшла на ту гору, то за кожним дубом уже стояв панський вояка. Дівчина закричала голосом зозулі, хоч то не пора була. Василь відізвався свистом шпака. Тільки-но Ганнусенька простягла мішок з хлібом, як від кожного дерева відділився княжий вояка і схопили їх обох. Відвели в княжий палац, посадили у підземелля, кожного окремо. Що вже мучили, не знайдеш слів розказати. Канчуками до кісток тіло розсікали, голки під нігті заганяли, вогнем ноги пекли – мовчать, навіть стогону не подають, ні слова, ні півслова. Так і не взнали, де ховаються гайдамаки, скільки їх є, яку зброю мають. Змучили Василик і Ганнусенька князя ще й управителя своєю мовчанкою. Розлючений пан наказав управителю, аби прийшов до нього:
– Назавтра в дворі палацу, зранку вже, щоб було дві шибениці. Більше терпіти не можу – повісимо обох.
А управитель:
– Ясновельможний князю-пане! Але ж із ними загубимо дорогу до гайдамаків! Було б добре, якби ясний пан зробив так: Ганнусеньку випустили, а з Василем поговорили. Він любить її більше, як життя своє. Ганнусенька не хоче з ним вінчатись, бо хати не мають. Пообіцяйте Василеві хату, поле, коні, і він зразу чорту душу продасть, аби тільки Ганнусеньку добути.
Увечері Ганнусеньку відпустили, а Василика князь до себе покликав і каже:
– Дурний ти, Василю, дурний. Чоловік живе один раз і тільки для себе. Здохнеш, і за тобою пес не заскавулить. Якби ти був розумний хлопець та й сказав князю, що треба, то я дав би тобі хату, поле, коней, зробив би тебе сотником, а пізніше, може, й полковником. Ти би женився з Ганнусею. Їхала би вона в золоченім ридвані, а пани б дивилися на ту красу і питали: «Що це за ясна княжна їде чи граб’янка?»
Не втримало серце Василя тої спокуси. Другого дня по селі, як в барабан вдарило, що Василик з княжого двору втік. А було не так: зсередини виламали грати, Василя ж випустили через двері, і подався він до Сового яру. Вважав пан, що половину роботи зроблено: Василь продався, княжі вояки гайдамаків переб’ють, уб’ють і Василя, а Ганнусенька, як зріле яблучко, упаде до княжих рук.
Та не так склалося, як гадалося. Через кілька днів на воротях у Ганнусеньки з’явилася суха очеретинка. Побачили хазяї і сусідам шепнули, що почала Ганнусенька вже їжу збирати. Понесли люди, що хто мав, та й складали в той мішок. Назбирала дівчина великий міх хліба, сала і всього, що було. А перед тим, як виходити, по-новому збиратися почала. За баюрку застромила великий колодач і рушила. Опівночі вийшла на найвищу Медобору, закричала зозулею. Та Василь без гомону шпака вискочив з-за дуба. Схопив дівчину, весь дрижить, горло затиснуло, а сам ледве промовляє:
– Ганнусенько, сонце моє! Ми будемо щасливі. В тебе буде хата, ти в золоченім ридвані будеш їздити на сивих конях. Усі пани будуть завидувати (заздрити) нам.
Вона ж йому:
– Васильку, ти від горя тямку (розум) загубив. Перехрестися, щоб від тебе відчепилося. Якщо думаєш, що втечемо та розбагатіємо, то цього не станеться. Лиш переберемося за Дністер, там нас зразу турки похватають і продадуть у далекий край, звідки ворон навіть нашої кістки в рідну землю не занесе. Краще загинути на рідній землі, серед своїх людей. Отямся, перехрестися!
Але Василь не вгавав, він їй шепотів:
– Тікати не будемо, тут панувати будемо.
– Де ж це ти багатства візьмеш?
А він на це:
– Пан дасть!
Ганнуся зрозуміла, що єдиний, близький і коханий брат її названий став зрадником. Став найгіршим ворогом, найстрашнішим грішником, він їй чужий! І в ту хвилину, коли Василь вп’явся губами в губи дівчини, вона вихопила колодач і втопила в чорному серці христопродавця. Сама ж закричала:
– Люди! Василь зрадник! Василь виказав, рятуйтеся! Тут із-за дуба простяглися руки вояків і від кожного дерева відділився княжий посіпака, кинувся до Ганнусеньки. Один вхопився за довгу косу, а вона рвонулася до провалля, потягнувши і його за собою. На весь Совий яр пронісся востаннє її голос:
– Бодай тебе, зраднику, свята земля не прийняла. Бодай твої кості спливли водою!
Поглянули вояки: Василь убитий лежить, а Ганнусенька зо скали полетіла – то вже і її живої немає. Як же вертатися до князя? Він же шкуру з них спустить, що не виконали його наказу. Один махнув рукою і каже:
– А то що тільки один студенецький князь, що собі другої служби не знайдемо!