Карта

Координати: 48°34′12″ пн. ш. 26°38′38″ сх. д.

Біля 500 жителів.

Це найближчий Дністер для Кам'янця і кам'янчан. Тому влітку бусики, що йдуть сюди з автовокзалу, завжди переповнені: пляжі тут непогані, вода теж, і всього 12 км - по трасі проминаючи Панівці.

А з архітектури? А з архітектури був неоготичний маєток Дверницьких, який в 1870-х малював Наполеон Орда. Церква св. Параскеви до наших часів не дожил, а от маєток дожив - та його сильно понищили у 2006 році. 

Є ще одна відомость, вже від 1441 р., про те, що 6 листопада король Владислав ІІІ Варненьчик записав Сигізмунду Кірдею з Ориніна в нагороду за його участь в угорському поході сто гривень на селах Устя та Цвіклівці з Кам'янецького округу.

Тут якось незрозуміло, як Устя з власності Качорека знову стало належати королям. Можливо, йшлося лише про Цвіклівці та частину земель Устя - припускає Ю. Сіцинський.

Наступна згадка: 1460 р., коли кам'янецькому біскупу було дозволено брати з Устя десятину.

1530-1542 роки: в Усті числиться 6 плугів.

1565 рік: господаркою села (15 плугів) названа Цвікловська.  

1569: Устя належить Срочицькому і має 12 плугів.

1575 р.: в Усті живе Миколай Мелецький, подільський воєвода, який безупинно воює з татарськими загонами, які приходять на Поділля майже щороку.

1599 р.: Мелецький продає Устя Костянтину Могилі, сину валаського господаря Єремії. Сестри Могили буди одружені з поляками, і коли батько його помер, він зайняв валаський трон за допомогою своїх зятів. Та довго процарювати йому не судилося - і Могила повернувся в Устя.

Кому дісталося Устя на початку XVII ст, після смерті бездітного Могили - невідомо. Є відомості, що в 1605 р. село дісталося Олені Струсь.

В тому столітті біля села відбулося кілька польсько-татарських бойових сутичок - дуже вже ординцям був до вподоби устянський брід, яким вони й завертали на Поділля з Волоського шляху. Тут бився шляхтич Стефан Хмелецький, який за свої подвиги став пізніше сенатором. В 1629 р. він взяв у полон сина та племінника буджацького мурзи Кантеміра - це не рахуючи гарної здобичі.

В 1633 р.гетьман Конецьпольський бився поблизу Устя з турками, що поверталися, розлючені невдачею під Кам'янцем. На чолі яничарів стояв Абази-паша. Ще раз подібна сутичка мала місце в 1637 р.

Коли турецька армія загарбала Поділля в 1672 р., саме через брід в Усті вперше на територію краю вторглися липківські татари, які служили в турецькому війську. Всі 27 років, поки Кам'янець був під турецьким ярмом, Устя було головною переправою для османського транспорту (бо ж брід в Жванці охороняла фортеця в Окопах). Поляки всі 27 років влаштовували засідки на Дністрі з метою грабунку цих караванів. Особливо успішним для них був бій в 1694 р., коли загони під керівництвом гетьманів Станіслава Яблоновського та Казимира Сапєги наздогнали турків, що переправлялися через Дністер, та прогнали їх. Польським воякам тоді дісталася не лише слава, а й гарна здобич.

XVIII століття було значно спокійнішим. Тоді Устя належало чорнокнижнику, культуртрегеру і еміру Вацлаву Жевуському (1785, Підгірці - 14.5.1831, Відень), сину Северина Жевуського, власнику розкішного замку в Підгірцях. В підвалинах цього ошатного палацу до сьогодні збереглися рель'єфні перевернуті пентаграми, але -як не шкода - Жевуському не вдалося  перетворити неблагородні метали на золото. Борги були страшезні, спроби віднайти міфічне князівське золото у валах Пліснеська теж успіхом не увінчалися. 

Жевуський плюнув, подався на Схід, де відкривав лікарні та школи, вважався справжнісіньким культуртрегером (для того часу це й справді був акт дужжже доброї волі), був визнаний еміром (а отже, майже святим), потім повернувся в Підгірці. Ех... знову щось йому там пішло не так - і він перебрався на Поділля, де приєднався до козацького загону під іменем Вєнчислав (Вєнцеслав) Ревуха. Прізвище було просто перекладено на укріїнську. :)

При цьому невідомо, де і як загинув Ревуха-Жевуський - може й не загинув взагалі, га? Як би то не було, його східний перстень з написом "Аллах Акбар" вже три роки поспіль носить Борис Григорович Возницький, теж справжній чарівник, але добрий і безкорисний. Хоча я начебто про Жевуського.

Його називали "Emir Tadj-el-Faher", а перекласти це я не знаю як:).

Після Жевуського Устя дісталося седлецькому старості Вельєгорському, а з 1791 р. - Вікентію Старжинському. В 1820 р. маленьке Устя мало аж трьох господарів: Фелікса Глінку (з 50 селянами), коморника Ігнація Регульського (з 10-ма) і титулярного радника Матвія Вьосневського (з 17 селянами). Глинка невдовзі викупив дві інші частини поселення, а пізніше його син Григорій продав Устя Дверницьким. В їх руках Устя лишалося аж до кінця ХІХ ст. (принаймні, бо книга, звідки я беру відомості, була написана в 1895 р., коли Устям володів Готард Дверницький).

Вже на той час тут була паромна переправа через Дністер і дорога, що вела з Кам'янця на Бесарабію. Ну і забудування маєтку - неоготичні, що трошки натякає на першу третину ХІХ ст. Зараз вони перебудовані (див. фото). Зберігся панський будинок та неповне каре гоподарських приміщень, а також старі колони брами. 

А ще Ю. Сіцинський відзначав, що Устя досить цікаве в археологічному плані. Тут була знайдена кам'яна пилка і відполірований молот-сокира з не до кінця просверленим заглибленням. Цей молот зберігався в колекції відомого фотографа та краєзнавця Міхала Грейма.

На полях за селом в кінці ХІХ ст. було помітно земляний вал шириною в 7-9 саженів (помножте цю цифру на 2,13360 м - і отримаєте метричний результат! Добре, добре. Це близько 17 м) і висотою в одну сажень (десь 2 м). Вал цей йшов до Дністра, а далі продовжувався вже на бесарабському боці (Траянів вал під рідним містом? Ми з Міком в серпні 2006 р. блукали по чомусь валоподібному, але ж я не знала, що це могло бути ОН ЩО). Траянів вал тягнеться через південь області аж з Сатанова.

Колись в двох верстах (це трохи більше як 2 км) від села, на полях, була ще група курганів (зараз, напевне, розорена і розорана). В самому великому з них, кургані-майдані, всередині була воронка, в якій, як пише Сіцинський, запросто могло сховатися кілька чоловіків і коней (це варто знати, на випадок якщо ви будете з чоловіками і конями гратися в тих місцях у схованки). Ще один курган називався "Остапова могила", а місцеві селяни розповідали, що в тих курганах були поховані вбиті татарами християни.

До 1773 р. в селі була бідненька-маленька уніатська дерев'яна церква св. Параскеви. Навіть не зовсім дерев'яна: опис 1739 р. зафіксував, що стіни були з очерету, обмазані глиною, стріха крита соломою, навіть огорожі навколо споруди не було (звичайна мазанка, як і в селян). А як святині не бути бідною, коли парафіян всього 16? Після ремонту в 1740-х роках храм вже виглядав трохи краще: принаймні мав маленький верх. Наполеон Орда зобразив, як храм св. Параскеви виглядав у 1870-х - мав досить високу дзвіницю. 

В 1773 р., коли парафія стала більшою, зводиться з дубових колод нова церква, з трьома куполами, критими ґонтом. В 1795 р., коли Поділля відійшло до Росії, церкву зробили православною. Проіснувала вона до 1860-х рр.  

В 1848 р. неподалік старого храму починають зводити новий, мурований і одноверхий. Так як будувалася нова церква виключно на гроші, які жертвували парафіяни, а вони занадто багатими не були, будівництво вдалося закінчити лише в 1866 р. До того ж, в 1864 р. буря зірвала з храму щойно встановлений дах. Піп Леонтій освятив церкву 14 жовтня 1866 р., в день св. Параскеви.

Зараз в селі в якості церкви виступає звичайна хата (нова церква будується при в\ъзды, быля автобусної зупинки та магазину), так що можна припустити, що храм не пережив або революцію, або війни.