Колись про Токаржевських-Карашевичів писав педагог та душа чабанівського музею Василь Ромарнюк. Але дат побудов панських домів у нього немає. З 2018 року Віталій Галатир досліджує історію Грушецького ключа і рідної Чабанівки. В пошуках йому допомагає також київська колега Оксана Лобко.

Авторка цих рядків зверталася по допомогу до архівів Кракова та Варшави, намагаючись знайти давні зображення споруди. На жаль, сусіди нічим допомогти не змогли.

Точної дати побудови маєтків дізнатися все ще не вдалося. У 1797 р. крихітна Чабанівка з околицями належала генералу де Вітте – коменданту і сину коменданта нашої фортеці. Деякий час Грушецький ключ орендував Станіслав Комар, власник резиденції в Мурованих Курилівцях.

У першій третині ХІХ ст. де Вітте, а може, його син Іван Вітт продав ключ Матеушу Іжицькому. В 1851 р. фільварок в Чабанівці і присілку Раколупці перейшов у спадок до його доньки Евеліни (народилася в 1833 р.). Ймовірно, це перша згадка палацу в Чабанівці: в заповіті Їжицького згаданий житловий будинок з меблями, господарськими спорудами, млинами та корчмами.

Евеліна невдовзі вийшла заміж за Болеслава Янішевського. Родина мешкала у Чабанівці. Старожили пам’ятали двоповерховий мурований двір на 15 кімнат, що стояв серед парку. Палац мав водогін, коридори були вкриті кахлями, дах був з ґонту. До сьогодні дожив лише облицьований зсередини каменем погріб маєтку довжиною у понад 100 м.

У 1883 р. ключ перейшов у спадок до дочки Евеліни та Болеслава – Лаури Марії Ванди Янішевської (народилася 20 листопада 1855 р.). Парою вона собі обрала сусіда-шляхтича Степана Токаржевського-Карашевича (народився в 1851 р.). Його батько колезький асесор Кипріян Токаржевський-Карашевич у 1856 р. купив маєток в Лисківцях та Кривчанах у графині Каміли Іжицької  за 60 тис. крб. сріблом.

Вже овдовілу Лауру описували у спогадах 1980 р. старожили Чабанівки – жінка любила ласувати у парку порічками.

Родина мала три резиденції – у Грушці, Чабанівці та Лисківцях. Про останню практично нічого не відомо. На приміщенні колишньої чабанівської школи, зведеної на місці найбільшого палацу ключа, є меморіальна дошка Яну (Івану) Токаржевському-Карашевичу (1885-1954), патріоту України та дипломату часів УНР.

Маєток в Грушці, що належав дядьку дипломата – єдина матеріальна пам’ять про цей рід на Кам’янеччині. Та про садибу в Грушці відомо ще менше, ніж про двір у Чабанівці. Місце на узвишші на околиці села було обране за гарні краєвиди – але ким і коли? Іван Бичок, автор книги «Грушка – село-ворота до столичних міст» (2013) згадує, що на місці грушецької плодосушарки був колись маєток шляхтича Стадницького. Отже, село мало відразу два маєтки? Незвично. Можливо, вони існували не одночасно.

Іван Бичок згадує у своїй книзі, нібито у радянський час при ремонті підлоги знайшли записку з датою 1765 р. Але побувавши  всередині споруди і побачивши і підлогу, і, головне, коридор по центру приміщення, від котрого ведуть двері у кімнати - маю сумніви, що міфічний ремонт дійсно був. У 1765-му робили б анфіладне планування, де кімната переходить у кімнату без всяких коридорів. Був би іншим розмір вікон (відомо, що скло до них везли аж з Харкова). І навряд чи шляхтичам вдалося обійтися тоді без бальної зали. А у Грушці її нема.  

Ще нема третього мансардного поверху – а він був, хоча його складно вписати у образ збереженої споруди. І був таким, що заздрили всі дворяни-сусіди: дерев’яно-скляна мансарда, веранда-оранжерея. Певно, за модою того часу Токаржевські вирощували екзотичні теплолюбні рослини – але селяни були впевнені, що ті велетенські вікна потрібні, аби слідкувати, як вони працюють. Хоча веранда дивилася на парк – тоді ще в його глибині був став.

За сільським переказом, коли одна з покоївок «пана Карасєвича» завагітніла від нього, а він її вигнав, дівчина втопилася у ставку. Анастасій Токаржевський наказав його спустити, розгатити. Інший варіант каже, що в ставку втопилася дитина, до котрої шляхтич прихильно ставився.

Іван Бичок наводить спогади старожилів: Анастасій носив світлі костюми, мав карету і їздив нею на ділові зустрічі, а місцевими полями пересувався у однокінній бідці. Селяни нібито часом питали його, чому не одружується і не має дітей, на що шляхтич бідкався, що має «малий майонтек, підуть діти – нічим буде ділити».

Був досить прогресивним і раціональним. Згадували, як часто їздив полями і дивився, як тяжко працюють селяни, вмовляючи піти заробити у його маєтку: «Серце, чого ти б’єш груду вручну, сапою? Пороби у мене два дні – і я тобі швидко зроблю цю роботу механічно, дисками з парою коней». Слово своє тримав.

Образ раціонального, але емоційного Анастасія розбиває на друзки єдина відома фотографія з палацу в Грушці – її можна побачити у польському двотижневику «Село і двір» (Wies I dwor) № 10 за 1913 рік. Немолодий бородань, що сидить в оточенні своїх колекцій порцеляни та творів мистецтва, підписаний як Щенсний (Фелікс) Токаржевський-Карашевич. Знавець порцеляни, одесит Ігор Сікорський зумів ідентифікувати майже всі вироби з грушецької колекцій – і прикрашений бронзовими снопами пшениці годинник, і вигадливої форми посудину для морозива. Це допоможе родині Вітрів, котрі відроджують палац, розуміти, які скарби тут зберігалися. Та от ким був Щенсний і ким він доводився Анастасію – поки невідомо.
Ще одна фотозагадка грушецького ключа – світлина села Чугор, нині затопленого Дністровським водосховищем. Цей кадр теж публікувався у двотижневику «Село і двір». І зроблений він був Станіславом Токаржевським-Карашевичем. 

Тим з родини, хто лишився на Поділлі, 9 липня 1920 р. нова червона влада дозволила переїзд залізницею із Борщова до Ново-Радомська (польського Радомска). Перед відїздом шляхтичі нібито звернулися до селян: «Люди добрі! Не руйнуйте майно і господарство. Збережіть для громади, своїх дітей та онуків. Це плоди праці ваших предків-односельчан, православних християн». Та хто б ті волання «ворожих буржуазних елементів» слухав. Комнезамівці, взявши за аргумент можливе повернення Токаржевських-Карашевичів у рідні пенати, взялися трощити палац у Чабанівці. Спогади донесли навіть згадку, як баба Яковуниха запізнилася на пограбування і прихопила що вже змогла - кришку від роялю для стільниці.

В Грушці заможні селяни гребували грабувати маєток, але з цим чудово справились незаможні. На початку квітня 1920 р. (виходить, ще до дозволу власнику покинути країну) місцеві активісти взялися руйнувати сліди панського життя. Процес описаний у книзі Івана Бичка. Першою впала гуральня в яру, далі - олійня та млин. За деякими спогадами, греблю та став зруйнували тоді ж. Без гуральні, щоправда, виявилося важко – і невдовзі Павло Хлібовський з дружиною Домною та сином Федором збудували хату поблизу грушецької школи – і виготовляли там алкогольні вироби.

На знищення мансардного дерев’яного поверху палацу пішов день. Потомлені борці з панським режимом зрозуміли, що муровані нижні поверхи руйнувати буде непросто. Безсенсовна робота, за котру ніхто не заплатить. Хтось запропонував залишити будинок для потреб села. Так двір у Грушці вцілів. У ньому розмістили правління колгоспу, квартири для членів комуни ім. Рози Люксембург, швейна майстерня, пошта, на першому поверсі був дитячий садок з яслами. В перші роки ХХІ ст. кілька приміщень другого поверху були сільрадою. Останні роки палац стояв покинутий і занепадав. Прохудився дах, впала стеля та провалилася підлога у одній з кімнат другого поверху.

Жителька Чабанівки Марія Смолінська в останні роки ХХ ст. перекопувала свій город і знайшла кілька ошатних англійських тарілок. Відомо, що раніше ця ділянка належала «окоману» - так селяни називали економа грушецького двору. Посуд жінка передала у чабанівський народний музей.  Колекціонер посуду Дмитро Сікорський датує тарілки 1850-1860 х роками. Вироблені вони на замовлення торгового дому братів Стіффель в Одесі.

Отже, єдині дати, відомі з історії маєтку в Грушці, це середина ХІХ століття (час виготовлення посуду, але на таку деталь опиратися було б геть неповажно) і 1908 р. – рік зведення дверей, сходів та викладення паркету.

Маєток все ще має багато таємниць – і родина Вітрів мріє їх розгадати.