Польська Вікіпедія двір у Мукші-Слобідці поховала під водами Дністра, але селу пощастило, його не затопило. Водою - ні. А от загально-українською якоюсь депресухою таки накрило з головою: пусті вікна колишнього будинку культури, закриті парканами крутеликів виходи до Дністра, калюжі на дорогах. Життя тут буяє лише на "Рів'єрі" (господи, яка там жахлива кухня) - від неї відпливають у подорожі Дністром катери "Хотин" і "Буковина". Якщо буде нагода, не вагайтесь - це справді дуже гарно.  

Мукш до революції було безліч - а зараз немає жодної. Мукша Китайгородська (вона ж Міська Мукша) стала селищем Жовтневим у межах Кам'янця, Футори Мукша - територія навколо міської ткацької фабрики, Мукша Панівецька злилася з Панівцями. Була ще Мукша Боришковецька, Мукша Кульчієвецька, Мукша Колубаївська... Всі села вздовж цієї невеликої дністровської притоки були тезками. Королева всіх Мукш, Мукша Велика, стала Великою Слобідкою. Що такого в цих п'яти літерах - М-У-К-Ш-А - що їх так кортіло перейменувати більшовикам?

В документах XVI ст. поселення називають по-різному: Muksa, Moxa, Mokscha. Назва ж річки фігурує вже у 1374 р. в грамоті князів Коріатовичів. Перша ж згадка власне про село - під 1460 р. у переліку сіл, з яких було дозволено брати церковну десятину кам'янецькому єпископу. В XVI ст. Мукша сильно страждала від татарських набігів: в 1530-1542 р. тут було всього два плуги і млин. З власниками якась плутанина. З 1565 по 1783 рр. поселення начебто належало Хоцимірським - принаймні, так стверджує Ю.Сіцинський. В той же час під 1678 р. (турецьке панування якраз) власниками є Домбровські та Казаковські. Йосип Домбровський значиться у власниках і в 1702 р. 1790 рік: власниками Мукші є Іван Маковецький і Войцех Хлібовський. Прізвище Лесьневичів Сіцинський згадує лише під 1818 роком: тоді в розділеній на чотири частини Мукші були маєточки Антоніни Лесьневич (125 селянських душ мала панна), Фелікса Ковнацького (117 селян), Іоакима Маковського (14) і Варфоломея Нагорецького (14). Мукшанська Слобідка взагалі належала Мнішекам. Далі версії Сіцінського і Афтаназі сходяться в одну лінію: близько 1830 р. Віцент Лесьневич скупив всі частини Мукші. Станом на 1895 р. Мукшою володіли Сигізмунд та Пелагея Лісневичі. В селі проживав 1031 селянин - значно більше, ніж зараз.

З І половини XVIII ст. документи згадують Успенську церкву в Мукші - спочатку дерев'яно-глиняну і убогу (стільки ж каменю навколо, чому ж дерев'яну?). Тут і двері були "на бігунах" (на дерев'яному валі), і навіть свічники були з дерева. А звідки золоту-сріблу взятися, коли парафіян - всього  38 (це станом на 1740 рік. У 1748-му їх було вже 44). Візитація 1759 р. називає цю святиню вже "вітхою" - і в 1766 р. була зведена нова Успенська церква. Теж дерев'яна, але вже не з очерету якогось, а з дуба. Ще у 1839 р. в Мукші жили уніати - тож можна припустити, що новий храм був греко-католицьким. 

Існуюча скромна одноверха мурована святиня, ймовірно, походить з 1802 р. - хоча можливі варіанти. Про саму церкву не скажу, а от дзвіниця виглядає ну дуже архаїчно. Ініціатором зведення кам'яного храму був священик Симеон Дубеняк - він також відповідальний за церкви у Гуменцях та Колубаївцях. 

В 1847 р. Мукша пережила велетенську пожежу - згорів не лише церковний архів, а й близько 100 селянських хат. 

Ще наприкінці ХІХ ст. ходили легенди про хід, який пов'язував між собою печери на правому березі Мукші з Устям (а це кілометрів 6, напевно, може й більше).