Хто відвідує музеї? Групи школярів, делегації, що прибули на якісь офіціози, та енний процент допитливих туристів. Процент цей, здається, тане з року в рік - як сніг у квітневий сонячний ранок. На фоні буму популярності в'їздного туризму, коли інтерес до України ось-ось розродиться модою на все вінково-шароварне, дивно спостерігати за агонією провінційних музейних закладів. Голосні заклики про культурну нірвану, що от-от наступить, сюди не долітають: занадто далеко від центру. 

...Так, це був не столичний музей коштовностей, де від золотого блиску за кілька хвилин починає сліпити очі. Це був абсолютно стандартний, малоцікавий для більшості районний краєзнавчий храм історії. Такі, здається, просто мусять бути в кожному райцентрі чи історичному населенному пункті. Хоча... Мені там подобалося. Непогані картини та світлини місцевих митців, дані про замки району, смішний музей українських грошей, ще смішніша плата за вхід, пусті зали... Туристи й зараз будуть відшукувати дорогу до приміщення колишнього гусятинського краєзнавчого. Не тому, що аж так кортить побачити трипільські горщики чи взнати, як проходив процес колективізації на Гусятинщині. Просто будівля музею - надзвичайна. Це вишуканого силуету синагога в готико-мавританському стилі, збудована на початку XVII століття. Небагато подібних споруд збереглося на українських теренах, і в більшості міст синагоги бовваніють темними проваллями вікон, повільно перетворюючись на клуні газд, що живуть неподалік (Сатанів, Шаргород, Жовква, Гримайлів), або використовуються ну дуже специфічно. Скажімо, в Кам'янці-Подільському в божниці давно вже діє популярний ресторан, а ще, кажуть, десь на Львівщинi синагогу перетворили на громадський туалет. 
Гусятинському храму, здавалося, вдалося злапати журавля в небі. Його не лише дбайливо відреставрували пілся знущань Другої світової, а й поселили в будівлю небагаті артефакти минулого. Сонце заглядало в музейні зали через віконне скло, стіни замість лахміть обдертої штукатурки красувалися що кілька років то новим "гардеробом" побілки. 26 лютого я вкотре приїхала сюди на шляху до Сидорівського замку. Озброєна "цифровиком", хотіла пройтися містом та музеєм. Перше вдалося. Друге - ні. Бронзовий Наливайко, земляк гусятинців, все таким же широким жестом сильної руки вказував напрямок до божниці: сюди, в центр парку. Але... 
Зачинені на замок двері створюють ілюзію вихідного дня для закладу. Та варто обійти навколо синагоги та зазирнути в розчавлені шиби на першому поверсі, щоб зрозуміти: музей тут більше не живе. Споруда стала склепом, всередині - покійницький безлад стендів та перевернутих стільців. Що трапилося? Кого запитувати, куди - і як - бити на сполох? А може, заклад просто переїжджає? І тому залишки експонатів в такому стані? Ні, щось тут не так. 
Інтернет все так само наповнений згадками про гусятинський краєзнавчий: от його адреса блимнула на сторінці про заклади, де в Україні зберігаються стародавні сувої Тори, ось якась турфірма пропонує тури регіоном з відвідуванням і цього скромного житла Кліо теж, ось він в списці музеїв України на "Антикварному салоні"... 
А над парком та містом летить ангел-охоронець, недавно встановлений на високій колоні. Здається, з функціями своїми він справляється не дуже. 
Не покидає відчуття дежа вю: таке вже було, і саме в цьому місті. Більшість путівників вказують, що у Гусятині збереглися до наших часів залишки замку та ратуші, з якої свого часу було "передрано" планування другого станіславівського магістрату. Не вір написанному. З замкового каміння червоноармійці будували більш важливі стратегічні об'єкти, від ратуші нема й сліду. Гусятин - місто зникаючих пам'яток. Синагогу чекає та ж доля? 
© Blacky Частково - © "Бліц-Захід" оліття.

Подальша еволюція споруди відбувалася в напрямі добудови до основного обсягу частин: із заходу - одноярусної, яка на фасаді мала три щипці барокового абрису; з півночі - триярусної. На початку ХХ століття вигляд синагоги змінився: замість барокових щипців з'явилася відкрита тераса з парапетом, понижено до двох ярусів північний обсяг. 
Під час Другої світової війни зруйновано всю західну частину, знищено склепіння, північний двоповерховий обсяг хедеру. Завдяки проведенню реставраційних робіт (М.Говденко) відбудовано західний фасад основного обсягу й інтер'єр зі склепіннями; західну й північну прибудови зведено одноярусними, з терасою, в архітектурних формах початку ХХ сторіччя". 

Наступний пам‘ятник архітектури - Онуфріївська церква. Сіренька, скромненька, зараз під дурнувато-блискучою бляхою. Під час турецької навали храм переробили на мечеть, зараз це діюча греко-католицька церква. Має виразні оборонні риси, що було характерним для того часу. Довкола - оборонні мури. 
Знову процитую Ольгу Пламеницьку з журналу "Пам'ятки України" за 2001 рік: 
"Церква належить до триконхових оборонних подільських храмів без бані над навою і мурованою оборонною вежею-дзвіницею над бабинцем, що було їхньою відмітною рисою. Збудована в другій половині ХVІ сторіччя, коли сформувалася оборонна система середньовічного міста, до якої входили замок і синагога. Разом з церквою вони утворювали укріплений трикутник з ратушною площею всередині. 
Головний обсяг церкви - прямокутна (7х9 м) нава, перекрита коробовим склепінням з розпалубками. До неї зі сходу, півдня і півночі прилягають видовжені, заокруглені в плані обсяги, перекриті конхами. Вікна вузькі, розміщені високо. Товщина стін - 1,9-2,2м. Бабинець великий. Перший ярус перекритий коробовим склепінням з розпалубками. Другий ярус, до якого ведуть середстінні сходи, має вікна. Горішній бойовий ярус не зберігся. Очевидно, він являв собою дерев'яну галерею по периметру вежі. 
Для церкви характерні компактність обсягу, лаконізм і виразність форм, відсутність оздоблення. Деякі історики вважають, що за першовзір таких храмів правили румунські оборонні церкви з вежами-дзвіницями ХІV-ХV ст". 

В 1672-1683рр. Гусятин належав до царства турецького і був садибою паші намісника султана. В 1759р. місто стало власністю Міхала Потоцького - воєводи волинського. 
У 1809-1815рр. Гусятин був досить значним торговим центром. Через нього проходив шлях з Тернополя (до якого 79 км) до Кам‘янця-Подільського (десь 65 км). В той час містечко було власністю Голуховських, які збудували прекрасний замок-палац на околиці міста, в парку, названому “грабником” - фото цієї споруди є в музеї. А музею - немає. Палац було зничено під час першої світової війни. 
Райценром Гусятин став у грудні 1939 р., на початку 1940-го тут відкрили школу-десятирічку, бібліотеку, будинок культури, з‘явились промислові підприємства. Прокладення газопровод Уренгой - Помара - Ужгород теж сприяло розквіту селища. Але головим скарбом цього краю сьогодні є мінеральна вода: сірководнева, типу “Нафтусі”, ропа. До речі, якщо їхати з боку Чемерівець по об‘їздній наліво - можна побачити джерело за парканчиком і набрати досить неприємної на запах водички. Про запас тільки не беріть: як і у "Нафтусі", у цієї мінералки лікувальний ефект з часом втрачається - разом з запахом. На основі місцевої води відкриті лікувально-оздоровчі комплекси санаторію-профілакторію “Збруч” та “Медобори”. Гусятин став курортною зоною. 

Докладніше про костел.

Гусятин належав Кам'янецькій дієцезії до 70-80х років XVIIIст. Пізніше кілька десятків років тривав процес перепідпорядкування його Львівській архідієцезії, який завершився у 10-х роках XIXст. Потім знову - Кам'янецькій (1610-1788, 1938-1946). Нині, як і до війни, Гусятин належить Львівській архідієцезії.

31 січня 1610 року Валенти Олександр Каліновський, з 1614 року генерал подільських земель, віддав бернардинам збудований невеликий дерев'яний кляштор і костел, а 18 червня того ж року визначив ординарію на 6 монахів. Фундацію прийняв провінціал (на скільки розумію, він не з далекого села був, це чин релігійний) Бонавентура Кржецєк - і відразу взявся за будівництво кам'яного костелу та монастиря. Після смерті в 1620р. фундатора роботами керував його син Марцін Калиновський, майбутній гетьман коронний. 12 грудня 1625 року в кляшторі оселилося 12 ченців. 
Кляштор отримав титул конвента. Тоді ж було закінчено й будівництво барочного костелу середнього розміру. Двоповерхова споруда монастиря примикала до храму. У 1645 році мешкало тут 20 ченців. Бернардини заснували в місті два братства: св.Франциска та св.Анни. В костелі знаходився образ богоматері італійської школи, дар родини Калиновських, що отримали його від одного з варшавських папських нунціїв. 

У 1648р. Уршула Калиновська, побоюючись нападу козаків, сховала образ та коштовності з костелу. У 1655р. вона дала докладний опис всіх предметів та під присягою зобов'язала себе та своїх спадкоємців повернути коштовності, коли прийде час (гм). А побоювалася пані Уршула не дарма: у 1648 році кляштор було зруйновано. Постійні татарські напади не давали довгий час можливості зробити ремонт як належить, а турецька загроза і взагалі змусила бернардинів залишити місто. Довгі роки кляштор стояв пусткою та потроху занепадав. 
У 1672 році Поділля потрапляє в руки турків. В 1680 р. лишилися лише голі костельні стіни. 

Бернардини тим часом намагалися повернути в Калиновських образ та коштовності. Сини Уршули віддавати такі гарні забавки не хотіли. Дійшло до того, що польський король Міхал Корибут та Трибунал Коронний в Любліні спробували повернути костельне майно - без результату. 
У 1683 р. Гусятин знову стає не турецьким, а польським містечком. Та бернардини повернулися в свою обитель лише 22 вересня 1690 року, після особистого втручання провінціала Даніеля Фольцикевича. Костел був руїною без фасаду та склепінь. Кляштор виглядав не краще. Непросто було пристосувати навіть кілька приміщень для використання. Бернардини вступають в переговори з Калиновськими, просять про допомогу в відбудові. Судові процеси у Львові в 1702 та Кам'янці в 1705 рр. не дали жодного результату. Впертість - родинна риса Калиновських :). Аж коли долею кляштора зацікавився А.Х.Сенявський, великий гетьман коронний, було отримано значну суму. На зібрані гроші розпочалася відбудова, та йшов процес повільно - весь час відчувався брак матеріалів та робітників. Лише енергійний Францішек Помараньський у 1723 р. прискорив відбудову та подарував у 1724 р. костелу образ богоматері гусятинської. 

Відбудову закінчили аж у 1728 р. На той час збільшилася кількість монахів, кляштор знов отримав ранг конвенту. Якийсь час там проводилися вчення з моральної теології. Відновили роботу братства. У гробівці костелу ховали самих видатних мешканців міста. У 1770 р. через епідемію в кляшторі загинуло вісім монахів. 
У 1772 р. Гусятин переходить до Австрії. Через те, що місто фактично поділили кордоном на дві частини, справи конвенту пішли гірше: чимало з багатих прихожан жили на іншій стороні Збруча. В самому ж монастирі мешкало 11 капланів, чотири клерика та чотири брата. У 1781 р. гвардіан Базилій Шепєлацький був усунутий владою і приречений на вигнання до Польщі за приховування перед комісією костельних коштовностей. 

Через еміграцію монахів з Галичини до Польщі у 1785 р. в Гусятині мешкало лише семеро капланів та два брати. 24 червня 1788 р. цісар Йозеф ІІ видав декрет, який призначав гусятинський кляштор до касації. Не допомогло енергійне втручання впливового Еукарпіуша Вейгла, тодішнього провінціала. Бернaрдини залишили Гусятин. Костел стає парафіяльним, монастир переробили на плебанію та міський уряд. 

В такому стані і пережив монастир буремне століття - аж до 1938 р., коли відомий своїми симпатіями до Кресів Болеслав Твардовський (чи не той самий, що й в Лосячі? Так, той самий!), прислухавшись до прохання бернардинів, повернув їм обитель. 15 серпня 1938 р. єпископ Еугеніуш Базяк віддав шести монахам ще й долю парафії. А ще ченці проводили уроки релігії в місцевих школах. У 1946 р. кляштор знову залишають ченці. Далі - совєцькі будні та повернення храму віруючим в 90-ті роки ХХ ст. 

Зараз, вже після двадцяти років після передання храму назад до римо-католицької церкви, гусятинський костел все так само вимагає ґрунтовного ремонту. Споруда симпатично виглядає з боку Сухоставу: червоний дах над плесом трохи зарослого осокою ставка, провінційна романтика. Зблизька ж все не так райдужно. 

В передбаннику - безголові статуї, які колись, певно прикрашали костел. Склепіння вологі - хоча подекуди все ще можна розгледіти залишки фресок. Бідненько, простенько. Може, колись буде краще?