Це зараз П'ятничани - ледь не центр Вінниці, а ще століття тому це було окреме поселення біля устя річечки Віннички: тут вона впадає в Південний Буг. Віки тому десь тут проходив Кучманський шлях - і вже тоді, в 1543 р., в описі вінницького замку дяк Лев Патейович Тишкович згадав:

"В П'ятничанах а в Демидівцях, і маєтках Мишка Степановича стоїть десять чоловік, котороє імєніє П'ятничани отець його Степан вислужив на Господарю Його Милості за небіжчика Князя Костянтина..."

(Я розумію, що це звучить жахливо. Але відтворила з польської літописну цитату з першою згадкою про поселення як змогла).

Документальна згадка № 2 стосується вже 1569 р, коли Лазарь Дешковський, син брацлавського хорунжого Богдана, віддав П'ятничани своєму дядькові Семену, сину Василя Ободенського.

Від бездітного Семена - до дітей його рідного брата Богдана з дружиною Мариною Кірдей-Дзюсянки (Maryna Kierdey-Dziusianka). Дітей було достатньо: Гаврило, Теодор (після Гаврила - ну Федір мав бути напевно, але повіримо Роману Афтаназі, з книги котрого я беру ці дані, на слово), Йосип, Василь, Анастасія і Олена. Виходячи з імен - чистої води українці. На стількох маєток ділити - щастя не мати. П'ятничани цілковито дістаються брацлавському ловчому Федору-Теодору Ободеньському. Братам-сестрам він за це добре заплатив, а сам віднині став писатися "паном на П'ятничанах"

Після смерті Міхала Грохольського в 1765 р. по ньому залишилося семеро дітей. Маєтності батька потрібно було поділити. П'ятничани, як і грицівський ключ з палацем в Стрижавці та двір у Вінниці, дістався старшому сину Мартину (1727-1807), останньому брацлавському воєводі. Шляхтич віддавав перевагу не П'ятничанам, а Грицеву. Після смерті Мартина його все ще чималі маєтності знову почали дрібнитися між спадкоємцями. П'ятничани дісталися його сину Міхалу (1765-1833). Саме він не лише мешкав у маєтку, а й взявся до його реконструкції. Вірніше, не він, а його дружина Марія. Любителька розкоші погано почувалася в суворих стінах замку. Спочатку вона обмежилась тим, що наказала перебілити всі покої. Тоді стіни салону стали блакитними, а на склепіннях було розвішано атласні драпіровки в білі та блакитні смуги - такий собі псевдо-намет. Один з кутових покоїв було прикрашено зеленими драпуваннями, ще один побілено в колір піску.

Потім енергійна шдяхтянка взялася за зовнішні зміни маєтку. До будинку прибудовують ще один поверх та два бічних павільйони. Старий дубовий флігель, в якому часом зупинялися панські гості, як древній непотріб пересувається глибше в сад. З'являються нові стайні, місце для возів і карет, майстерні, голуб'ятня та інші господарчі споруди. Перебудовую керував архітектор Льойфер. Він вже мав схожий досвід - в Іванові у Холоневських.

Від Міхала і Марії Грохольських П'ятничани переходять їхньому сину Генрику Ципріану (1802-1866). Він закінчив процес перебудови замку, додавши до палацу з боку саду портик з балконом, змінивши сходову клітину. А ще новий господар керував працями малярів під час декорування кімнат. З завданням прикрасити замкові покої картинами чи не одноособово справився художник Жевицький (Rzewicki), але пізніше виявилося, що він дещо перебільшував свій талант і сподівань господарів не виправдав. Через такі негаразди Генрик Грохольський і вирішив особисто придумувати орнаменти і малюнки, спираючись на мотиви, взяті в альбомах з зображеннями фресок. Допомагав у перебудові анонімний для історії закордонний архітектор.  

Останнім власником П'ятничан був онук Генрика Ципріана, Здислав Грохольський (1881-1968). З середини ХІХ ст. і аж до приходу сюди більшовиків п'ятничанський маєток стояв без змін. Не дивлячись на перебудови, головний корпус садиби до нашого часу зберіг риси суворого прямокутного  замку. Саме так його й називали Грохольські: Замок.

Бічні павільйони не збереглися, немає зараз і балкону, проте палац все ще піднімається масивною глибою серед старих паркових дерев. Докладний опис галерей пропущу - все видно на старих світлинах.