Ох-ох-ох. Про деякі пам’ятки важко писати, а ще важче до них добиратися. Я про Козину в Гусятинському районі, над Збручем.

В таких місцях моя фірмова метода (забути все, що знаєш про місце – і почувати себе Колумбом) не спрацьовує. Щоб погодитися топати пішки спекою добрих кілометрів шість, і все полями, і все лісами, потрібна чітка мета.

 Вона була: дерев’яна хатнього типу церква з XVII століття.

Тому доїжджаю тернопільським автобусом до Волиці (про що на відповідній сторінці), зістрибую в придорожню пилюку і запитую двух місцевих бабусь про дорогу до Козини. Вони відповідають по-військовому чітко: от туди донизу, далі прямо, повз лісок –і  ви на місці. Все, що сказали дві Мафусаїлихи, перегукується з показаннями двокілометрівки в руці: село, дорога, ліс, село.

Вперед.

...

Мене врятували два фактори: швидка хода і хитрий маневр. Бо загадку задавала не полудениця мені, а я їй: спитала, чи саме ця стежка веде в Козину. Дівча весело угукнуло і дуже швидко пішло за мною. Я припустила. Піт заливав очі, сонце палило нестерпно. Я гнала, гнала. Гнала, навіть не озираючись. Кроків позаду не було. Був ліс, обіцяний картою, - попереду. І єдина (підкреслюю – ЄДИНА!) стежка вперед. <?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" />

Вже на узліссі стежка знову почала свої вихиляси: а ось вам перехрестя, а ось вам кілька стежок з одної, а ось вам!

 Я озирнулася – порада була необхідна, дорогу обрати самій виявилося важко.

За спиною не було нікого.

Зовсім.

На всі ці безкраї кілометри полів я була одна-однісінька. І веселе дівча у білому, яке взялося нізвідки, пішло в нікуди.

В Ярославській області полудениць ще в одному гріху звинувачують: заплутати можуть, завести світ за очі. Але я заблукала сама. Навіщось звернула на паралельну стежку,  пройшла з кілометр, подивилася на зелене море без жодної будівлі попереду, зітхнула і повернулася. За півгоди попереду з’явилося кілька хаток. Ура-ура?