Дещо є. На полі поблизу ферм погляд перечіпляється за муровану стару кладку. Так і є - перед нами древній міст через давно пересохший ставок. Сюдою колись бруківка вела до маєтку власників села, родини Пайгертів. Поруч на полі видни входи в пивниці та підземелля - все, що залишилося від господарських приміщень колишніх поміщиків.
Недалеко від костелу - охайний греко-католицький храм з гарним кованим хрестом на бані.
В якийсь з чергових приїздів в село я помітила ще щось цікаве в Сидорові: я дослідила - пожаливши всі ноги аж по шорти кропивою - старий цвинтар недалеко від в'їзду до села. Склепу Пайгертів може заздрити половина "жителів" Личаківського цвинтаря! Розміри вражають. Гармонія форми - теж.
Вас вже цікавить, як сюди потрапити? Розказую. Доїзд до села по трасі Гусятин – Пробіжна (через с. Суходол), до повороту “Сидорів” (це кілометрів 8 від Гусятина). Жителі Хмельниччини, не довіряйте мапі, за якою в це село можна потрапити через Шидлівці, зекономивши до 20 км. - в Шидлівцях НЕМАЄ моста, лише кладка. Хіба, якщо ви подорожуєте трактором, то можете тут форсувати мілкенький Збруч…
Щоб дослідити цю сторінку історії поселення, потрібно ознайомитися з одним з розділів титанічної праці польського вченого Романа Автаназі, присвячену Сидорову та його останнім власникам.
Отже (фрагменти):
"Сидорів, що входив до складу гусятинських маєтностей, принаймі від середини 18 ст. належав до могутньої родини Калиновських гербу Калина. Марцін Калиновський (близько 1605-1652), чернігівський воєвода, польний коронний гетьман, одружений з княгинею Хеленою Корецькою, збудував в Сидорові мурований замок оборонно-резиденційний. Схожий звів також в Гусятині. (...)
Наступним власником Сидорова був син Марціна, Людвік Калиновський, вішницький староста. Він двічі одружувався: спочатку з Зофією Потоцькою, а після неї з Ельжбєтою Понінською. У 1770 р. після смерті батька три його дочки поділили спадок, що їм дістався. Сидорів отримала дочка від першого шлюбу Текла Калиновська, жінка Антонія Бєльського гербу Єліта (помер в 1789 р.), придворного коронного ловчого. Бєльські мали лише дві дочки. Сидорів дістався Анєлі (1767 - 1832), одруженій з Ігнацієм Мячинським (1760 - 1809). Скоріше всьго, далі маєток був проданий Францішку Коритовському (1763 - 1833), власнику між іншим Тернополя та Плотичи. Від нього (...) купив Сидорів Ігнацій Пайгерт (помер в 1774 р.). На той час сидорівський ключ займав поверхню близько 10 000 австрійських моргів.
Пайгерти, згідно родинним переказам, походили з Курляндії з місцевих кавалерів. Після секуляризації Прусії оселилися в селі. Одна з гілок цієї родини, використовуючи баронський титул, зрусифікувалася. Інша гілка прибула до Польщі за панування Вазів".
Ігнацій Пайгерт розділив сидорівський ключ поміж своїми синами: Юзефом Каласантем (1799 - 1871), поетом, художником та бібліофілом, і Антонієм. Пізніше Сидорів дістався Юзефу Каласанту Пайгерту, а потім його отримав у спадок його син Адам (1829 - 1872), також поет та перекладач. Частину маєтку отримала також дочка, Людвіка Дзєржковська. Пізніше Сидорів купив Корнель Пайгерт (1868 - 1936), економіст, посол Галицького Сейму. Близько 1890 року Сидорівський маєток складався вже з 2452 моргів. Останнім власником цього місця, аж до вересня 1939 р. був син Корнеля - Юзеф Пайгерт молодший (1891 - 1962).
Пайгерти застали вже руїни замку Калиновських, які не піддавалися відбудові. Добре вже, що власники села не дали розібрати цю прикрасу сільського пейзажу на каміння.
Близько 1840 року Юзеф Пайгерт старший збудував в Сидорові новий двір, що став родинним гніздом для всіх наступних власників села. Палац і палацом назвати було важко, тсак скромно він виглядав. Щоправда, колонада над входом була, куди ж без неї. Але жодних інших прикрас! Зате з східного боку будинок мав велику терасу з балюстрадою, яка влітку втопала в квітах.
Покої палацу були оздоблені шпалерами або вибілені, з паркетними підлогами та кахляними різнокольоровими печами. Через портик можна було увійти до освітленого широкими скляними дверима передпокою. Звідти праворуч містилася велика їдальня, біля неї - кімната для гостей. Остання, наріжна кімната, слугувала креденсом. З лівого боку будинку знаходилися салонік, за ним великий салон і кутовий кабінет-бібліотека. 9 приміщень з боку саду слугували житловими та господарськими кімнатами. Тільки в наріжному південно-східному покої була ще одна частина бібліотеки.
Крім бідермаєрівського меблевого гарнітуру, який стояв у малому салоні, та схожего у великому (який називали "салоном Луї Філіппа"), у сидорівському дворі не було давніх меблів. Найбільшу вартість мала бібліотека, створена Юзефом Каласантом Пайгертом старшим, що нараховувала кілька тисяч томів. Книгозбірню збагачував й син Адам та його діти.
Двір ховався в величезному саду, що зовсім не був схожим на парк, зоча й мав фонтан перед будинком. Рів, що біг паралельно фронтальному фасаду, відділяв газон від городу, розбитого на давньому ставищі. Саме тут, я так розумію, я й знайшла залишки старого мосту. Навколо буяли квітами клумби - аж до білої мурованої в'їздної брами.
Власне пейзажний парк простягався зі сходу від під'їздної дороги. Звичайні для наших широт дерева та завезені з теплих країн екзотичні рослини сплітали свої крони з банальними яблунями та вишнями. Тут все дихало симбіозом та гармонією. Парк як мереживо перетинали стежки та стежинки, що розбігалися вусібіч: до теплиці, до оранжереї з екзотами, до палацу...
Докладні згадки з сидорівського минулого Адама Пайгерта (з родинними світлинами!) можна прочитати ось тут. Коротко для тих, хто не знає чомусь польської: колись при в'їзді до Сидорова був цвинтар солдат, що загинули в І світову війну. На місці хреста-кенотафа колись стояла школа. Двір в ті часи (1920-ті) складався з власне палацика, флігеля, курятника, ремісничих приміщень (кузні, столярні). Трохи далі знаходилися дві стайні (в яких утримувалося понад 50 коней), хлів, шпихлір, приміщення для сільськогосподарських машин. Двір з ґаночком з півночі і великою терасою з східного боку був оточений клумбами. Метрах в 30 від входу до палацу бив цілодобово з 1898 р. фонтан - без всяких хитрих механізмів, вода просто вистрілювала завдяки тиску - і піднімалася на 3-4 метри. Взимку фонтан замерзав - а в квітці цей лід рубали сокирою і відносили до пивниці. Басейн навколо фонтану був улюбленим місцем всіх качок - а також малих Пайгертів у спекотні дні (в ті дні, коли діти плюскалися у басейні, качок у воду не пускали - Адам Пайгерт пише, що "качечки були арештовані"). Місцева вода вважалася дуже смачною, це був предмет гордості Пайгертів - а врадянські часи вода була визнана мінеральною, здатною лікувати.
Адам Пайгерт згадує літні вечори: шум фонтана і запахи настурції та інших квітів - і тихий затишний спокій, нехай до радянського кордону від двору було всього 3 км.
Що смішно - навіть в 1930-х роках три кілометри від копичинецької траси до села були найгіршими. Дорогу ту називали "мурованкою". Пан Адам з задоволенням повертався в рідну домівку з навчань - він учився у Хирові в конвікті. В кімнаті А.Пайгерта були ліжко, письмовий стіл, багато книжок, умивальник, стійка для валізи, на стіні висіла рушниця (16 мм) і вітрівка (правда, полювати Адам не любив). Лакей в дні приїзду хлопця приносив йому вареники з вишнями - улюблену страву юного Пайгерта. Снідала родина о восьмій, обід був в 13:00, вечеря - о восьмій вечора. Другий сніданок (склянку квасного молока) дітям подавали в англійському парку, під переплетеним з кількох деревець ясенем, самим незвичним деревом парку. В парку було три кам'яні лавиці. Корнелій Пайгерт, котрий наприкінці життя щороку приїздив у Сидорів зі Львова, наказав поставити біля ясена стовб з кулею нагорі. Малі Пайгерти відразу почали називати цю конструкцію "шибеницею". Старий пан часто задоволено муркотів собі під ніс: "Під цим ясенем бавиться вже третє покоління Пайгертів".
Ось цей фрагмент видається дуже цікавим, процитую повністю:
"1 вересня (1939 р.), в першу п'ятницю місяця, батьки виїхали кіньми до Гусятина, що лежав за 7 км, гарного єврейського містечка, повного руїн ще з часу І світової, куди часто їздили на закупи, де можна було з кимось поговорити (...). Батьки повернулися з новиною про початок війни, яку в ту ж мить підвтердило радіо, яке транслювало промову польського президента, військові пісні, які переривало оголошення, що запам'яталось на все життя: "Оголошую тривогу для міста Варшави. Наближається, минула" або повідомлення для вояків: "Солдати, стріляйте вільно, спокійно і влучно".
А далі - докладний опис 17 вересня, коли Збруч закипів від танків і кінноти; як старшина попросив "хазяйку" показати двір; який захват викликала вітрівка - це якась зброя - Адама, але ніхто так і не знайшов срібного пера Г. Сєнкевича, яке він отримав за "Трилогію" (дочка письменника якраз в той час гостила у Сидорові. Сестра Мальгожата згадувала, що перо було золоте в діамантах - і за "Quo Vadis"). Дуже цікаво, почитайте - рекомендую.
Багато старих світлин і цікавої інформації також на сторінці спогадів Мальгожати з Пайгертів Баранецької. Звідти дізнаєтесь, наприклад, що в Сидорові тримали багато індиків, котрих взимку відправляли до львівського готелю "Джордж", чи про те, що у Сидорові було три магазини, чи як Пайгерти їздили у Гусятин годувати помідорами втікачів від Гітлера на початку війни - чи що меблі (там є їхні малюнки) з двору у вересні 1939 р. вкрав Брежнєв.
Фото сімейства Пайгертів на фоні свого двору у Сидорові, датоване 1934 роком, можна побачити поруч. Знайшла я його ось тут.
Все, що залишилося в селі на пам'ять від колишніх власників - глибокі пивниці на полі та розкішний мавзолей на старому зарослому кущами цвинтарі. Навіть тут власники Сидорова возвеличили себе та свій статус: навколо гробівця чимало показних склепів та прикрашених статуями поховань, але всі вони неначе зменшуються в розмірах при погляді на цей посметрий дім в стилі класицизму.
