Перша письмова згадка – 1564 р., коли королівським привілеєм поселення було переведене у володіння магнатів Якуба і Юрія (Єжи) із Струсова. Струси володіли Хоростковим на праві "голого доживоття".

Хоча те, що у місті знайдено пам'ятки подільської групи підкарпатської культури шнурової кераміки та курганні поховання доби ранньої бронзи, говорить про набагато давнішу історію поселення. А ще краєзнавець початку ХХ століття Богдан Януш писав, що у 1868 році у Хоросткові розкопано могилу з двома скелетами у сидячій позі, а при них - три сокири і крем'яне долото, а ще два глиняні горщики. Знахідку передали до музею Любомирських.

Дотепер біля перехрестя доріг з Хоросткова до Копичинців видніються три кургани. В одному з них, прикритому вапняковою плитою, були кістки, посуд та бурштинова прикраса.
З 1578 р. Хоростків вже згадується як власність кількох магнатів. В 1625 році поселення потрапляє у власність магнатів Єжи і Марціна Калиновських. За десятиліття Хоростків згадується уже в статусі містечка, поруч з яким розміщувалося однойменне село.

Наприкінці XVI – на початку XVII століть тут набули розвитку окремі види ремесла, особливо ткацтво і кравецтво. Значних розмірів досягла торгівля. Основним заняттям населення було землеробство. В містечку проживало близько 70 міщанських родин. Їх становище мало чим відрізнялося від становища селян.
Був тут і замок, який неодноразово зазнавав руйнації від татарських походів. Під час війни 1648 року, коли козаки стояли табором між Хоростковом та Копичинцями, було зруйновано маєток власника Х.Калиновського.

У 1650 р. татари, напавши на Хоростків, спалили понад 300 будинків і вщент пограбували містечко.

У XVIII столітті урожайні землі навколо Хоросткова та саме місто перейшло до багатого та впливового магнатського роду Сангушків, а наприкінці того ж століття місцевість купив граф Юзеф Каласантій Левіцький гербу Рогаля. Його син заснував у місті парафіяльний костел (не зберігся до наших днів), греко-католицький храм (зберігся, читайте нижче) та неоготичну цвинтарну каплицю, призначену на родинний мавзолей (теж є, теж читайте нижче про неї). З хоростківського ключа з численними селами створив ординацію, був її першим ординатом, а потім передав її у спадок дочці Софії, дружині графа Вільгельма Станіслава Семіньського. Нечастий випадок: граф взяв друге прізвище - прізвище дружини, і тсав Семіньським-Левіцьким. Останнім представником цього роду, що мешкав у родинному гнізді до 1939р., був граф Ян Станіслав Семіньський-Левіцький.

Наприкінці 18 ст. Хоростків став значним торговим центром. Тут проводилися дві ярмарки на рік та щотижневі базари. Торгували здебільшого хлібом, худобою, полотном та поташем. Центр був забудований крамницями та шинками, хати на околицях нічим не відрізнялись від сільських мазанок.

1820 року в Хоросткові налічувалося 483 двори, проживало близько 3 тис. людей. В 1890 році проведення залізничної лінії Тернопіль-Копичинці, яка пролягла через поселення, значно сприяло розвиткові економіки містечка. Оздобою міста була ратуша, а також неоготичний костел (1872), високі вежі якого були видні вже здалеку.

1855 року тут відкрито трикласну (тривіальну) школу, в якій до 1871 року учнів навчав всього один учитель.

У 1906 р. в Хоросткові були відділення 7 різних кредитних і страхових компаній, торгово-промислового і кредитно-комерційного банків, діяли молочарня, броварня, гуральня, невелике підприємство содової води, що належало графові Семинському-Левіцькому.

Поглянемо на сучасне місто. Для цього звертаємо з тернопільської траси у фактично неіснуючому проміжку між селами Сухостав та Яблунів на бічну дорогу, і невдовзі минаємо залізничний переїзд.

(UPD: в 2020 році ми приїхали в місто через Нижбірок-Увислу - Целіїв - Хлопівку. Симпатична дорога. але часом з поганим покриттям).

Будівля хоростківської залізничної станції (1890р.) залишилася без змін з часу її побудови (для того, щоб у цьому переконатися, достатньо порівняти її зі старими поштівками з видами двірця).

Ще кілька кварталів малоцікавої промислової та житлової забудови - і ми у центрі міста. Око відразу помічає великий храм Положення Чесної Ризи Богородиці з колонадою біля входу та брамою, на яку спустились поспілкуватися з землянами чотири кам'яних ангели. Зведена споруда у 1887 році, певно, до 900-ліття прийняття християнства Київською Руссю (UPD: зараз. через 15 років після написання тих слів, мені це здається малоймовірним. Просто збудована, бо тоді по всій Західній Україні багато будували муровані храми). Мені пощастило зазнімкувати вервечку розкішно-кітчевих "золотих" бань a la Пєнза або Кострома, що завмерли на траві в очікуванні на своє майбутнє піднебесне житло. Не знаю, як на мене, сучасне завершення храму набагато вишуканіше та естетичніше за ці по-дитячому яскраві про-російські цацки.

Поруч - двоповерховий будинок пробоства (1996-98рр.). Територія, як то завжди буває у греко-католиків, гарно впорядкована та прибрана.

Та не цей храм є найбільшим у Хоросткові. Вже здалеку видно по-східному цибулясті бані собору Володимира та Ольги Київського патріархату. 19 липня 1992 року в молодому парку центральної садиби сільськогосподарської дослідної станції було закладено перший камінь під цю церкву два-в-одному (є нижній та верхній храми). 22 грудня 1996 року роботу архітектора М.Нетриб'яка було освячено. Таким чином, обидва великих храми містечка мають абсолютно промосковський вигляд і мало гармоніюють як з історією Хоросткова, так і з майбутнім України.

А якщо не доїжджаючи до цього храму звернути вузенькою вуличкою Богдана Лепкого праворуч, то за кілька поворотів дороги потрапимо на міський цвинтар, де розміщено у колишній каплиці (близько 1870 року) діючий костел Михайла Архангела.У 1960-х роках споруду сильно понищили, та вона була відновлена після реставрації 1993-1994 років. На цвинтарі збереглися поховання ще з 30-х років ХІХ сторіччя.

Місто мало костел - повноформатний, не в урізано-каплицевому вигляді. Його на гроші К. Левинського побудували у 1856 р., а ще за три роки освятили. Храм сильно постраждав у Першу світову війну, його частково привели до ладу в 1928-1929 рр. Після Другої світової храм трохи попрацював зерносховищем (у центрі міста!), а у 1964 р. святиню підірвали. Ну а нашо вона. На місті храму побудували радянський будинок культури.

Вже у 2010 р. я побачила відбудований костел (2008 р.) у центрі, неподалік від елегантного поліцейського відділка, споруди ще австро-угорських часів. Під час приїзду до містечка у 2020 р. побачила ще й скульптуру архангела Михайла - з Люцифером з еспаньйолкою під михайловою п'ятою.

Але головні архітектурні пам'ятки Хоросткова все ж не храми, а величезний палацовий комплекс відразу за семиверхою баняцкою церквою Володимира та Ольги. Старі садибні палаци стоять по периметру великої засадженої деревами та кущами площі. Деякі із будівель ще так-сяк жевріють, деякі, здається, от-от припинять своє існування.

Отже, маємо 4 палаци - чи, принаймні, два палаци і дві палацеподібні будівлі. Все це багатство шукаємо на території так званої дослідної станції - і правда, там ставлять цікаві досліди, скільки ще наруги витримають старі стіни кількох споруд.

Дві з них - так звані старий (XVIII ст.) та новий (ХІХ ст.) палаци графів Семенських-Левицьких. Збірка "Земля Тернопільська", видана у 2004 році, пише, що у старому палаці начебто розташований Музей природи, але я не дуже вірю цій інформації після візиту до тіней графів Семенських: будівля використовувалась зовсім недавно, але зараз віконниці волають про засклення, двері заколочені, всередині пусто й страшно. У 2010 році вдалося поблукати всередині: там була повна руїна. Перекриття могли от-от обвалитися на голову, скрізь було брудно. У 2020 р. споруда, вже з вікнами, стояла закрита на замок. Ну, хоч так.

А палац гарний, з класичною колонадою. Колись тут зберігалась цінна колекція стильних меблів та творів мистецтв, зокрема, картини пензля відомого живописця Юліуша Коссака, який часто бував у Хоросткові та малював місцевих коней: адже ординати мали хіба не найкращих на все Поділля скакунів.

У його молодшого брата, побудованого за проектом італійського архітектора Боточчіні, перспективи на виживання трішечки ліпші. Саме у цій необароковій красі, про яку йде мова, жили графи Семинські-Левицькі наприкінці ХІХ ст., а у старому палаці лише зрідка влаштовували бали та прийоми. У палаці ХІХ століття зараз розмістилися музична школа та міська бібліотека для дорослих імені Михайла Палія. Цей діяч культури, автор статей та книг, доктор філософії та історії, уродженець Хоросткова подарував бібліотеці понад 2000 книг, газети і журнали різними мовами Європи. Його родина надала велику суму на ремонт церкви Положення Чесної Ризи та благоустрій церковного подвір'я, на споруджену тут на честь 2000 року фігури богоматері, а на міському цвинтарі - пам'ятного знака на честь усусусів. Саме цю необарокову красу я до 2020 р. вважала новим палацом.

Колекції старожитностей з палаців пропали ще за Першої світової, коли комплекс кілька разів сильно постраждав. Друга світова перетворила маєток на цілковиту руїну. Совєти продовжили плюндрування: було вирубано парк, а потім висаджено в повітря костел.

При вході до палацової мекки привертає увагу цікава стара брама з вишуканими кутими деталями (вони частково зникли у 2010-му році, а у 2020-му їх вже зовсім не було) та високими обелісками. "Земля тернопільська" датувала браму XVIII ст., але чи так це насправді - не знаю.  З внутрішнього боку брами збереглися барельєфні фігурки двох закоханих парочок. З боку зовнішнього якщо молодята й були, їх давно повідбивали. Як брама виглядала в графські часи, дивимося тут.

З польських джерел знаю, що поруч зі старим палацом у великому парку розміщувались офіцина-флігель, стайня та виїжджальня (манеж по-нашому), всі ці споруди у СИЛЬНО перебудованому вигляді можна побачити за великого бажання.

На жаль, у 2020 році можна вже сказати, що збереглися вони досить умовно. З каретні чи стайні (цікава довга одноповерхова споруда дугою, що колись мала елегантного профілю дах з витонченими віконечками) зробили банальні сараї під пласким оцинкованим дахом. Ще однієї цікавої пам'ятки Україна позбулася - тихо і без розголосу, як це найчастіше і буває.

В 2010-му я зайшла подивилася на споруду - тоді там стояв якийсь комунальний транспорт, це можна було зробити. У 2020-му вже ні: вхід до колишньої стайні перегородив сучасний червоний паркан з профнастилу. Від самого корпусу офіцини (який. виходячи з архівних фотографій, міг цілком претендувати на звання палацу) лишилася заледве половина.

Ну а четверта споруда, якраз напроти, через сквер з давно не діючим фонтаном, здається, був манежем. Зараз тут ресторанний комплекс "Графський двір". Прикмети нашого часу - як і жахливі російські бані в "золотому" нітриді титану.