Ми з друзями вже традиційно приїжджаємо в село Городницю, що побіля Збруча, і щоразу просимо показати язичницький центр зі слідами відомого Збруцького ідола.
— Ну й розігналися, — нарешті озвучило змову тутешніх мешканців русяве хлопченя. — Ідол не хоче бачити навіть закордонних панів.
Ходити туди заказано — ось і все. Туристові, який вселяє довіру, місцеві жителі напівпошепки розповідатимуть про те, що хоч ідола забрали понад 150 років тому і давним-давно йому не приносять жертв, але жива кров(!) безслідно не зникла. Над жертовниками нагромадилися негативно заряджені біополя, шкідливі для здоров’я. А на галявині, де стояв язичницький храм-капище, ніяк не приживаються дерева. Щойно виросте якесь, його відразу ж розщеплює блискавка.
На численних наукових конференціях і українські, і зарубіжні вчені лише констатують багатство природних аномалій поблизу місцезнаходження ідола. А обгрунтованих висновків поки що не зробив ніхто з науковців. Гори Медобори, як на зло, ретельно оберігають свої найбільші таємниці. А Збруцький ідол, схоже, таки щось трохи відкрив і пожалів допитливих: маєте систему зображень і вивчайте її, не минаючи «ні титли, ні коми».
Виявляється, «родом» він з ІХ століття, тобто з того часу, коли до прийняття християнства на Русі залишалося майже сто років. Скульптуру бога давніх слов’ян Світовида, висотою понад два метри, знайшли в ріці Збруч, між селами Личківці та Городниця, що на Тернопільщині, аж у 1848 році. Отож ціле тисячоліття статуя з сірого каменя-вапняку нагадувала десяткам поколінь про язичницькі часи.
Збруцький ідол найповніше відбиває релігійний світогляд наших далеких предків — племінного союзу волинян та білих хорватів. Не бог це, а космічна азбука, кажучи мовою науки, завершена, чітко розчленована космогонічна система! Верхній ярус займають богиня землі Макош із рогом достатку, божество злагоди, краси й любові — Лада з перснем, озброєний Перун-громовержець і сонячний Даждьбог. У середній площині зібралися земні люди. Нижній ярус представляє бог скотарства і підземних сил — Велес, зображений на колінах, адже витримує він вагу землі із хороводом її мешканців. Непересічна знахідка у Медоборах відповідає загальнослов’янському Роду — землеробському і життєдайному богові, який вселяє дух життя в усе суще.
Збруцький Світовид, що обіймає поглядом чотири сторони світу, виявився унікальним — такого ще треба пошукати. Всі інші кам’яні кумири, знайдені в результаті археологічних розкопок у межиріччі Збруча і Дністра, у Побужжі, — були одно-, дво- або триликими і виражали тільки уривки вірувань язичників. Вони фіксували здебільшого зображення коня, який символізував могутність, а ріг у руці означав достаток. Ріг для пиття (кубок) став майже візитною карткою типових примітивних ідолів. І це не дивно. З цим атрибутом пов’язано церемонії гадань, замовлянь родючості на майбутній рік. Такі фігури знайдено на всій території Центрально-Східної Європи — від Дніпра до Рейну, що свідчить про спільну молодість історії багатьох європейських народів.
— Ці «скупі» на семантику, примітивні статуї з вапняку, — узагальнює археолог, науковий співробітник Тернопільського краєзнавчого музею Марина Ягодинська, — передували Збруцькому ідолу. У 1857 році вчених сколихнуло цікаве відкриття — він не єдиний. Але на побратима, теж чотириликого і багатопромовистого, поклали око жителі Гусятина, де його було знайдено. І збруцький ідол номер два, який погано лежав, опинився у фундаменті житлового будинку. Відтоді науковці ще дужче запалилися жагою пошуків.
Але знадобилося аж понад століття, щоб археологи у 1984 році виявили в Медоборах три язичницьких культових центри — Звенигород, Говду та Богіт (за назвами гір). На верхівці гори Богіт помічено рештки язичницького капища. Квадратна яма 50 на 50 см, так само зорієнтована на чотири сторони світу, вказує на місцезнаходження Збруцького ідола. Ходив сюди не простий люд, а тільки привілейовані жерці-волхви. До огорнених таємницею місць належать і кам’яні ложа та ями, де відбувалися жертвоприношення.
Для задобрювання богів вірники чим тільки не жертвували — не щадили тварин, птицю, людей, здебільшого немовлят. Свідчення цього — знайдені людські кістки. Зрештою, такий кривавий мотив простежується ще в Старому заповіті, коли Авраам мав намір пожертвувати для бога сином Ісааком. Людські жертвоприношення було визнано у відомих писемних пам’ятках — «Історія» Льва Диякона (Х ст.), «Слово про те, як перші погани поклонялися ідолам» (ХІ ст.), «Повість минулих літ» (ХІ-ХІІ ст.), «Слов’янська хроніка Гельмольда» (ХІІ ст.), «Діяння даків» Саксона Граматика (ХІІІ ст.) та інші.
Археологічні розкопки свідчать: мерцеві часто надавали позу ембріона в утробі матері, що нагадувало повернення в лоно землі. Але у більшості поховань Черняхівської культури (ІІ—V ст.н.е.), до традицій якої належать примітивні ідоли, покійники лежать у випростаному положенні. Бачимо й геть зотлілі рештки людини. Виявляється, в ті часи була також поширена кремація як зреалізоване уявлення про очищувальну силу вогню. Ба навіть при трупопокладеннях померлого посипали попелом із ритуальних вогнищ. Вчені припускають, що обряди трупопокладення і трупоспалення паралельно існували ще в епоху бронзи (2000—1000 рр. до н.е.).
Серед знайдених у язичницьких городищах жертовних речей переважають християнські символи — хрести, енкалпіони, натільні хрестики, іконки, кадильниці. Звідки ж таке дивне накладання двох культів? Можна лише здогадуватися, що сюди приходили неофіти-християни, щоб поклонитися «богам батьків». Вірники Христа — як простолюдини, так і знать — пронесли вогонь прадідівської віри через три століття. А незвичайне релігійне піднесення, справжнє воскресіння язичництва у ХІІІ столітті, якраз перед загрозою татарської навали, було зовсім не випадковим. Язичники в душі, наші предки молилися вдень і вночі, прохаючи в рідних божеств захисту від ворогів — татарських орд. І тому Збруцького ідола давні русичі дбайливо приховали в ріці, щоб не знищили його полчища хана Батия.
Багато про що скажуть і рештки битого посуду та іншого домашнього начиння, виявленого неподалік ідола. Бите означало: людям воно вже не належить. Надламами речей язичники замовляли в бога родючості, доброго врожаю, розмноження природи і людського роду. Традицію биття посуду і сьогодні бачимо на наших весіллях.
У Личківцях знайденого Збруцького ідола купив місцевий пан, а в 1951 році передав його Краківському археологічному музею, де унікальний кам’яний бог зберігається донині і продовжує приносити славу чужим культурним скарбницям. Тернопіль удостоєно лише його копії. Про передачу оригіналу прямим духовним нащадкам — українцям — зараз, по суті, не говорять. Ані на рівні двох урядів, ані на рівні вчених. Навіщо ж псувати якимось обрубком каменю показовий розквіт українсько-польських відносин?

Цитата з статті Галини Лозко:
В 1998 р. в Польщі 8 жовтня відбулося велике святкування з нагоди унікальної української знахідки. Щоправда, ніхто не називав її українською, бо ніхто й не збирається робити славу Україні, якщо Україна сама відмовляється від цієї слави. Навіть реклама Археологічного музею в Кракові свідчить, що Світовид знайдений на «сході Польщі». Отже, полякам є чим пишатися: з усього світу сюди їдуть туристи, щоб побачити... ні, не мумії з Єгипту, яких повно по різних музеях світу, а — саме нашого Збруцького Світовида, який є один на цілий світ! Організована на державному рівні наукова конференція у Варшаві засвідчила, що поляки не тільки не збираються повертати пам’ятку, як про це мріють деякі шанувальники української старовини, але й загалом роблять вигляд, що ініціатива святкування належить саме їм.
...я подумки все частіше повертаюсь в те спекотне літо 1848 року, коли вода в Збручі сильно спала, і прикордонники, пильнуючи за місцевістю, побачили щось незвичайне поблизу урочища Бігла. Наблизившись до берега, розгледіли шапку, що виступала з води. Коли ж спробували її витягти, виявилось, що шапка кам’яна і «одягнута» на кам’яну фігуру.
Сповістили місцевого поміщика і той дав волів, щоб витягти кам’яну статую. Робота виявилася не з легких. Довелося впрягти три пари волів, щоб подужати її. У всіх, хто був свідком цієї роботи, було таке враження, ніби той стовп відламався від більшої брили, навіть дехто чув тріск. Як гадають очевидці, на дні залишилось ще кілька кам’яних плит, але швидка течія і глибина річки не давали змоги витягти решту. У письмовому звіті А. Кіркора, уривок з якого подає Микола Бандрівський *, є цікава деталь: коли статую витягли, «люд, який дуже громадився, зараз окрикнув, що то святий Іван». Сприйняття місцевим населенням своєї культової пам’ятки дуже важливе, якщо навіть не з етнографічної чи фольклорної точки зору, то принаймні, як «свідчення» генетичної пам’яті. У всякому разі знайдена статуя пов’язувалась в уявленнях місцевого люду з подобою Бога і з поняттям Святості. «Іван» могло вживатися вже як пізніша ідеологічна надбудова, принесена християнством. Вражає, насамперед, те, що перше сприйняття статуї позитивне і священне. Тільки через три роки, вірогідно, вже підбурені християнськими попами, селяни погрожували Мечиславу Потоцькому, який хотів поставити кумира на Розбитій Могилі поблизу свого маєтку, що розтрощать «фігуру на кавалки».
Свідки цієї знахідки інженер К. Беньковський та А. Петрушевич майже через тридцять років після події дали свої повідомлення А. Кіркору, який на Археологічній виставці у Львові 1885 р. виголосив доповідь «Про доісторичні пам’ятки Покуття і Східної Галичини», і який докладно описав знайдення статуї. Певний час статуя перебувала в маєтку власника села Личківці пана Костянтина Заборовського, який подарував її Мечиславу Потоцькому, а той, через наведені вище обставини, віддав кумира в Краківський Археологічний музей, що тоді тільки створювався.
Нові дослідження місцевих Тернопільських археологів ствердили, що статуя Світовида не була скинута в Збруч войовничими християнами, як це вважалося досі. Добра збереженість пам’ятки свідчить про те, що її сховали у водах ріки самі віруючі, адже на статуї нема ніяких слідів пошкодження чи наруги, як це було з багатьма іншими язичницькими зображеннями Богів. Ряд фактів, встановлених при розкопках, дають змогу датувати останні язичницькі Богослужіння на Богиті ХVII ст., що цілком імовірно, враховуючи віддаленість Храму Світовида та цілого комплексу інших подільських капищ від Київського центру християнізації Руси-України.