У міжвоєнний час на липневі відпусти в Винятинцях приходили не лише українці, а й поляки-латинники. І чимало їх. Щороку 15 липня сюди приходило кілька десятків тисяч прочан. Десятків тисяч, так. Ось тут можна почитати спогади Юзефи Копач з польського міста Битом, котра була на відпусті ще дитиною: тоді вночі весь простір від костелика і аж до пагорбів на другому березі потічка був всіяний людьми із свічками в руках. Місцевий ксьондз Касперський, дуже діяльна людина, мріяв відтворити у скромних Винятинцях велич польських відпустових місць Кальварії Зебжидовської та Кальварії Пацлавської - і в нього в чомусь це навіть виходило. Про це ще поговоримо нижче. 

Де натовп - там завжди торговці і, скажімо так, діячі сфери мистецтв. Винятинці винятком не були. Один такий відпустовий ярмарок запам'ятався селу надовго. Вже згадана бабуся переповіла зі слів своєї матері, що на один з відпустів десь у 1930 р. приїхав у село гіпнотизер. 

Виступав біля костелу (костел тоді був ще аж хрумкий такий новий). Ця неороманська мурована цяця, костелик, стоїть на невеликому узвишші, а нижче - крихітна річечка Хрумова. Так, потічок, не річечка. Тим не менш, гіпнотизеру вдалося створити у натовпу повну ілюзію великої води. Рятуйте, потоп - десь саме так думали жінки з села та околиць, коли кинулися з галявини біля храму, підбираючи руками подоли своїх спідниць - на радість чоловікам, які за чудасією спостерігали. 

Води не було, а потоп є? Не може бути! А це вже думав поважний пан із паличкою, котрий почав голосно закидати гіпнотизеру, що все це брехня, що він у таке не вірить і взагалі, годі народ обдурювати. Гіпнотизер не заперечував - тільки от паличка у пана раптом стала така важка, що відірвати її від землі він не зміг, хоча й дуже старався. Вже і так тягнув, і так, і вигинався над паличкою - вона з місця не посунулася. 

Ніяких комісій з опитуваннями свідків про чудесний потоп і важкенну паличку у Винятинцях потім не збирали. Кінець історії.

Лишилося розказати про костел. Він з тих подільських напів-іграшкових споруд, котрих було чимало - і котрі зараз або стоять пустками, або перетворюються на церкви (із зруйнуванням зовнішньої гармонійності). Його діючі брати стоять у Бурдяківцях, Лосячі, Антонові. Костелик у Винятинцях Вікіпедія розпливчасто датує 1906-1930 рр.: будівництво перервала Перша світова війна. Стилістично - це дітише архітектора Тадеуша Обмінського, і мої спроби передати всю чарівність цієї споруди за допомогою фотографій провалилися. Люди, це дуже класна споруда, дуже мила, дуже пропорційна. Але фотографії цього не передають. 

Мешканці вулиці Перемитівки на богослужіння вибиралися аж у Заліщики. Якщо вибиралися - багато римо-католиків на Поділлі ходили на службу в церкви по селах. У 1904 р. запрацював костел у сусідніх Щитівцях (гроші на його будівництво, а також на плебанію, зарплати священику та органісту дав граф Борковський з Городка). Добиратися стало ближче.

Правив у Щитівцях Теодор Касперський - і про нього варто сказати кілька слів. Він був з тих людей, котрі ототожнювали польську кров та римо-католицизм. Йому боліло те, що люди з прізвищами на -ський відвідували русинські церкви. Він пішки ходив по сусідніх селах (до його парафії їх належало аж 13 - і це все горбочками та ярами) і агітував відвідувати костел у Щитівцях. Діяв прямолінійно і просто: приходив в село, ставав в центрі і на все горло кричав: "Гей, гей, люди! Прибув до вас польський ксьондз, хто поляк, нехай виходить до мене". Варто було хоч комусь підняти голову на той крик, Касперський відразу підзивав людину до себе - і допитував:

- Ти поляк?

- Та ні, русин.

- А прізвище у тебе яке?

- Врублевський.

- То ти не русин, ти поляк! Бо інакше б називався не Врублевський, а Воробець (? - Блека). 

- А я знаю? А може й так, може, я й поляк...

Далі Касперський розпитував бідолагу на -ський про родину, записував всі відомості, відсипав цукерок для дітей та іконок для старих - і брався лапати наступного селянина. 

Він порпався у старих метрикальних книгах, намагаючись знайти там докази того, що он та і ще та родини колись таки були римо-католицької віри, а зараз - неподобство яке - вчащають до греко-католиків. Знайшовши у Голіградах чи іншому якому селі хоча б купку римо-католиків, він домовлявся з місцевими русинськими священиками про проведення католицьких служб у церквах. Священики часто йшли назустріч, але потім занадто активна месіонерська діяльність Теодора Касперського стала їх дратувати - і у приміщеннях під месу ксьондзу почали відмовляти. 

Не без його старань з 1912 р. Винятинці стали експозитурою щитівецької парафії, а у 1929 р. заснували й власну парафію. На той час слава села як відпустового місця вже була в зеніті. Всі лаври греко-католикам? Ні, непорядок. Касперському мріялося про долю великих польських Кальварій - і власники маєтку в Винятинцях не заперечували. Ольга Брикчинська та її син Бенедикт подарували римо-католикам ділянку для будівництва костелу та плебанії. Хрестовий у плані храм з тесаного каменю освятили під титулом Богоматері Невтомної Допомоги. 

В ті самі роки будували і кальварію. Мала вона дві стежини - одну Ісусову (ця йшла лісом, була всіяна хрестами і закінчувалася гротом із видлубаною в скелі каплицею Гроба господнього), іншу Діви Марії (там теж був скельний грот - місцевість сприяє). Длубати довго не треба було - за переказами, каплиці влаштували у келіях скельного монастиря з XVII ст. Наскільки зрозуміла, одна з цих стежин знаходилася у протилежному кінці села - і останніми роками місцевий священик, автокефал, розчищає грот, який селяни наївно називають "гробиком". Касперському майже вдалося - до Винятинців на відпусти почало приїжджати все більше римо-католиків. Остання така пілігримка відбулася влітку 1939 р.

Над входом до храму колись стояла статуя мадонни у людський зріст. Над  її головою і вдень і вночі сяяла корона з 12 зірок - напевно, на батарейках, бо електрики у Винятівцях в ті часи ще не було. Статую цю під час відпустів з ніші виймали увечері 14 липня і несли за село - до гроту, де скульптуру символічно ховали і молилися над нею. Наступного ранку процесія, яка стартувала від костелу, поверталася за статуєю - і її несли вже до костелу. Несли молоденькі дівчата з уквітчаними головами.

Касперський відправляв у костелі до 1943 р., коли його ув'язнили і кинули до заліщицької в'язниці, де він і помер у 1945 р. 

В радянський час в костелі тримали спочатку зерно (напевно, досить умовно), потім хімікати. Зараз всередині пусто - наскільки я змогла роздивитися у шпарину бічних дверей.