Карта

1.9 тис. жителів

Координати: 48°51′11″ пн. ш.25°49′13″ сх. д.

 

Село на трасі Борщів - Товсте, тому вірогідність вашого туди попадання досить висока.
Раніше мені дуже подобалось місцеве толерантне сусідство, яке було гарно видно з траси: шпиль нео-готичного костелу неподалік куполу греко-католицької церкви. Потім з прикрістю помітила, що з дороги видно лише бані уніатського собору. Що трапилось?
Було так. Вперше я побачила це село 8 березня 2000 року, під час відкриття Червонограду. Костел стояв пусткою. Зайшла всередину. Готичний вівтар, точніше - його залишки, практично цілий готичний амвон, на який в ту ж мить і видерлоась, залишки якихось дерев'яних вівтарів, величезна золочена рама від картини. Та безпризорна рама так мені приглянулася, що намагалася вговорити Сергія взяти її з собою. Відмовив.

Наступного разу я була тут вже майже через рік. За холодну зиму залишки вівтаря та амвона не змогли вижити: селяни банально розібрали дерев'яні частини інтер'єру собі на дрова :(.

Нарешті, візит на Хеловін-2004 показав, що за храм хтось взявся. Вежа щезла (не тільки дрова потрібні на господарці, а й цегла?), замість неї - новий вхід. Ви бачите його на світлині вгорі. Якщо споруду віддали громаді, добре, а як ні - шкода.

 

В квітні 2013 р. храм стояв все таким же недоремонтованим обрубком, позбавленим природної гармонії.

А в 2014 р. біля вказівника "Лисівці" поставили на стовбах дві фіґури: Мойсей із скрижалями заповіту та ще якийсь біблійний патлато-крилатий чувак двометрового зросту тепер пильнують в'їзд у Лисівці. Українська провінція взялася за релігію з ревністю, котрої так не вистачає нашій культурі, освіті та охороні здоров'я. Сумно це все у ХХІ столітті. 

 

З Лисівцями просто не все гаразд. Як і з країною в цілому. Смак зникає, краса нікому не потрібна, чим примітивніше і яскравіше - тим краще. Виходячи з фотографії у вікіпедії, місцевий бюст Івану Франку тут був нормального - як на скульптуру - кольору. Тепер він сяє всім тим ТІРам. котрі через Лисівці прямують до мосту у Заліщиках (міст між Жванцем і Атаками частково провалився у квітні 2013 р.). Наскільки дико і примітивно виглядають колишні світочі у ролі золотих тільців, настільки ж простому люду це має подобатися. Я й раніше по Тернопіллю зустрічала таку примітивну форму культу - золотий Шевченко у Нагірянах, наприклад, був ще років за п'ять до 2013-го. Але Лисівці - при трасі, а дороги - артерії у тому числі і хоч якоїсь культури. Принаймні колись.

 Вже не для нас вони, ті артерії. Для нас храми без башт і золота фарба на українському генії.

В червні 2013 р. в костел в Лисівцях потрапила блискавка. Споруда все ще стоїть. 

Ок, вистачить лірики.

Лисівці лежать на правому березі Серету. Над рікою, біля джерела, стоїть капличка-альтанка, яка розростається як ракова пухлина, підтоптує під себе все більший шмат берегу. На території села знайдено археологічні пам'ятки трипільської та давньоруської культур. Як зазначає збірник "Заліщицька земля в спогадах емігрантів" (Тернопіль, 1993), "Великими землевласниками села в ХІХ ст. були дідичі Орловські, в ХХ ст. жиди".
Церква Покрови Діви Марії вимурована у 1911 р. на місці старенької 150-літньої дерев'яної попередниці. Костел-трансформер значно старший за опіумно-для-народівську посестру поруч: його було збудовано у 1887 році. Фреска, яку бачите поруч на світлині - єдине, що вціліло від розписів майстра Івана Ставничого.
На сільському цвинтарі - могила поручника УГА Клима Утриска, який загинув під Ягільницею 1919 р.
Із Лисівців походять брати Храпливі: Євген (1898-1949) - інженер-агроном Високої школи у Відні, доктор економічних наук, журналіст і кооперативний діяч, Зенон (1904-1983) - фізик, доктор філософії Львівського університету; Михайло Николайчук (народ. 1946) - живописець, член Національної Спілки художників України.
У школі начебто функціонує громадський краєзнавчий музей.