Слава відпустового місця нікуди не ділася навіть через десятиліття, старий храм вже не вміщав всіх бажаючих помолитися в ньому, та й каплиця з плином часу псувалася. Парох Євген Петруський за допомогою вікарія Владислава Дроздовського розпочинає будову нового костелу на пожертви прочан. 1868 року фундамент нової святині закладено.
На жаль, зібраних коштів лише на фундамент і вистачило. Зрушив з місця процес за кілька років перший адміністратор Іван Красовський, який за згодою пароха продав кілька славних кохавинських дубів, а за рік ще більше дерев пішло на продаж. Прочани під тими дубами раніше від дощу переховувались, на одному з таких дубів образ з'явився... але екологічна свідомість в людини ХІХ століття була ще заслаба. Зато з'явились гроші на цеглу. Храм виріс до рівня вікон... і все. Кошти знову закінчились.
До речі, звертає на себе увагу дивовижна віротерпимість цьогом місця: тут молилися не лише римо-католики, а й уніати та вірмени. І рестарація каплиці в 1848 році пройшла, певно, на кошти віруючих різних конфесій.
Бувало тут всяке. Так, взимку 1818 року за кільканадцять миль пришла сюди якась жінка з однорічною кволою дитиною - щоб полишити нещасного хлопчика помирати перед славнозвісним образом. З дитини, до речі, за кілька десятиліть вийшов краківський єпископ Альбін Дунаєвський, в майбутньому - кардинал.
Минає ще кілька років - і графиня Уршула Голійовська жертвує кошти, яких вистачило як не на стіни (вони так і не були добудовані), то хоча б на дах. Так і стояв майбутній стрункий красень страшним одоробалом - аж до 1886 року.
Старенький ксьондз Євген Петруський, який походив з роду, що володів на той час Рудою, перед смертю в 1897 році заснував в Кохавині заклад для виховання сиріт, віддавши на це 12 100 злотих свого спадку.

 У 1886 році Кохавина отримала нового пароха. Саме Ян Тропіньський зміг завершити в 1894 році зведення нового костелу в Кохавині.
У новозведеній святині встановлюється вівтар - звичайно ж, зроблений з дуба. 30 серпня 1894 року Ян Тропіньський та єпископ Іван Кузима освячують новий костел.
Місце зобов'язує. Образ переносять з старого в новий костел 1 вересня 1894 року. Масштаб свята може сяк-так передати стара поштівка ліворуч: прапори, натовпи людей, атмосфера чогось врочистого в повітрі... Ще б пак врочистого: ікону переносили на очах (часто заплаканих) 30 000 чоловік! Від Ходорова - і до Угорщини, сюди текли люди з усіх усюд. Було присутнє польське, українське та вірменське духовенство. Образ супроводжували в дорозі мощі святих Йосафата та Криспіна (щоправда, в опечатаному вигляді - хто не розуміє зараз цінність цих кісток для середньовічної свідомості - почитайте "Баудоліно" У.Еко). Після опечатання реліквії виставили на вівтарі перед чудотворним образом.
В останній раз в той день правилось в старенькому дерев'яному храмі. Ян Тропінський заспокоїв людей в прощальній проповіді. Ікона тим часом зробила подорож навколо нового костелу, а перед самим внесенням її повернули обличчям до всіх, хто зібрався. Атмосфера, за спогадами, була дивовижна. Не дивно.
Здавалося, образ прощається з своєю бувшою оселею. А в новому її домі вже почав службу отець декан Мокшевич. Кажуть, люди не розходились до самої ночі - а настрій, що панував в натовпі, запам'ятали на все життя. Таке було, думаю, за візитів Івана Павла ІІ, так було на Майдані в кінці 2004 року.
1896 року, через 250 років після пам'ятної поїздки Анни Войнаковської, влаштовується урочистий похід: 12 процесій від греко-католиків, 15 - від римо-католиків. Народу було - уйма. За згадками очевидця,
"піших було так багато, що фірами неможливо було проїхати. Перед капличкою і храмом - тріумфальні брами, святкові хоругви, все виглядало торжественно.. Так сердечно зустрічали нас біля тріумфальної брами. Після зворушливої промови процесія зі співом рушила до святині" (за брошурою "Кохавино - святиня галицька", люб'язно подарованої парохом Кохавини).

Від фрески, яка зображає пароха, який закінчив-таки справу довгих років, зараз мало що зосталося. Розгледіти на ній обличчя - справа важкувата. Дивно: всі інші розписи собору збереглися дуже непогано.

 Храм, навіть такий гарний і великий, все одно не вміщав всіх бажаючих. З 1900 року почались роботи по розширенню святині. Зводяться дві бокові каплички, костел тепер має форму хреста. Стара каплиця завалилася, на тому ж місці починають зводити нову, а поруч - притулок для сиріт та гостинний двір, господарські приміщення, плебанію, розбивають великий парк аж на 90 000 дерев, прокладають бетонні доріжки, зводять паркан з брамою.
Тропіньський запросив до Кохавини сестер-служебниць, що і опікувалися сиротами. А для збільшення слави цього місця видається релігійна література.
1903 року до Кохавини вперше прибули отці-редемптористи, які провадили місії. 15 серпня 1912 року відбулася коронація чудотворного образу. Стриянин Юзеф Якша виготовив ошатні золоті корони спеціально для церемонії.
8 січня 1931 року помирає парох Тропіньський - і Кохавина переходить до єзуїтів. Парохія має нового лідера - Юзефа Буру.
У 1937 році відзначається 25-річчя коронації образу. А далі - ну ви знаєте. Війна і совєти. Звичайно ж, як і десятки інших шануємих ікон, у 1944 році кохавинський образ відправляється - разом з єзуїтами - до Польщі. Зараз його можна побачити в костелі св. Бартоломея в Глівіцях.

Храм зробили льонопунктом, вхід до костелу розширили - ну бо інакше трактори та вантажівки заїжджали з трудом (схожа історія була й з костелом в Татаркові). Джерело біля каплички засипали сміттям та - чомусь - гранатами. Хрести поскидали. Дах костелу заріс мохом, а де-не-де - навіть кущами. Штукатурка зі стін обсипалась: під час дощів до льоносховища затікала вода. Хоча щось корисне Кохавина все ще приносила: в монастирських приміщеннях розмістився інтернат для нещасних розумово відсталих дітей. Хтось з віруючих, щоправда. встиг сховати коавинське розп'яття і передати його до церкви в Гніздичеві.