Такі сильні візуально-аудіальні відчуття були в мене лише двічі: коли на Хеловін-2006 ми зайшли у один з празьких костелів одночасно з могутніми акордами "Реквієму" Моцарта - і коли я обережно прочинила хвіртку кулаківської Дмитрівської церкви. На цей раз був не Моцарт, на цей раз хор рявкнув " "А-а-алілуйя! А-а-алілуйя! Але-е-лу-й-я-а!"

Нічогенькі голоси в них тут, подумала я. Угу, таки нічогенькі, особливо в соліста: це вітер доносив десь з річки старий Queen, це Мерк'юрі надривався в барочно-глемових руладах. Але враження було ще те. :).

Церкву вже на початку ХХ ст. вважали пам'яткою архітектури. Цитую спогади жителів Кулаківців: "...були під консерваторською охороною воєвідського уряду в Тернополі як архітектурні пам'ятки" ("Земля Заліщицька в спогадах емігрантів", Тернопіль, 1993). , хоча вона й не така стара - 1862р. На жаль, не збереглася стара дерев'яна дзвіниця храму. Біля церкви розташовувалася двокласна школа - в австро-угорські часи з українською мовою викладання, за Польщі так звана "утраквістична" (певно, це теперішня сільрада).

Була в селі читальня "Просвіти", яку розібрали в 1915 р. москалі (та селяни поновили споруду після Першої світової). Трохи далі від центру села в 1912 р. (за іншими даними, в 1922 р., але перша дата видається більш ймовірною)  звели маленький костел, куди на католицькі свята приїздив парох з Щитівців.

Церква є, замку немає, а як з археологією? Тут все ок: в 1905 р. під час копання криниці було виявлено ікло мамонта, яке відправили до львівського музею графів Дзєдушицьких.

Жителі села на початку ХХ ст. все ще носили народний одяг та займалися хліборобством та рибальством. Останнім, щоправда, не дуже вдало: возити наловлене вдавалося лише в Заліщики, переважна більшість населення якого була іудейською, а тому не вживала в їжу рибу з лускою. Тому кулаковецькі соми та чечуга нечасто знаходили своїх покупців.