Карта
Координати: 48°49′48″ пн. ш.25°49′17″ сх. д.
Близько 800 жителів.
Перша письмова згадка - 23 квітня 1535 р., коли княгиня Анна Лянцкоронська продала Шипинці Язловецьким.
Ми просто поверталися додому через Лисівці - і я поглянула праворуч. Там над Серетом піднімалися ну такі вже апетитні пагорби, що сказала Міку: "А поїдемо подивимося?" Так ми опинилися у Шипівцях.
А вже вдома я полізла у карти, роздивитися, як то все виглядає на планах. І брови злетіли аж на лоба: вулиця Грецьких філософів? Вулиця Гі де Мопасана? А головна магістраль, значить, Цісарська. Нічого собі по Шипівцях пройшлася декомунізація!
Потім з'ясувалося, що назви вулицям роздавав студент-бешкетник: сам з цих країв родом, вчиться у Хмельницькому, балувався - та так свої творіння з гугл-карт і не прибрав. І я повелася :о).
Найстаріша будівля села - греко-католицька Михайлівська церква (1867). Нормально сфотографувати її не вийшло - якраз була служба, не хотілося бентежити людей.Церква-попередниця була дерев'яною - і я б навіть написала, що вона дерев'яною Є, якби не бачила того аорхітектурного інваліда у Солоному, куди продали шиповецьку церкву. З 1961 по 1988 рр. церква у Шипівцях була зачинена.
Скромний костелик походить з 1900 р. Стоїть на старому (певно, римо-католицькому) цвинтарі. Більшість надгробків вже зламалася. Їх акуратно складають докупи. До стіни костелу прибита значно старша за саму споруду меморіальна плита якомусь Яну Левицькому, датована 1835 р.
Зберігся хрест на честь відміни панщини у 1848 р.
Знаєте всі ті легенди про трьох братів - Ляха, Чеха і Руса. Чи Кия, Щека і Хорива. Ну, мали б чути. Над Серетом теж подібні ходять. Тільки тут братів зовуть Шип, Лис і Шерш - і вони є тотемними засновниками Шипівців, Лисівців та Шершенівки відповідно. :о) Шершенівка тут трохи ренегатом - бо лежить не на правому, а на лівому березі Серету.
В давнину одним з місцевих промислів було кошикарство. Ні, не баскетбол, а плетіння кошиків з лози. Були також у селі панська гуральня, копальня піску, млин та каменоломні.
Зі спогадів уроженця Шипівців священика Захарія Золотого (з книги "Заліщицька земля в спогадах емігрантів", Тернопіль, 1993), в міжвоєний період у селі почав з'являтися "міський" одяг, але переважно селяни ходили у вишитих сорочках. Діти навчалися у місцевій однокласній школі, далі на навчання батьки нікого не посилали. Фактично священик З.Золотий був єдиним, хто закінчив не лише місцеву школу, а й гімназію.
