Легко заплутатись в лабіринтах річок біля села. Серет та мила річка з немилозвучним іменем Тупа тут пробивають собі дорогу до Дністра поміж надзвичайно мальовничих високих пагорбів канйьону ріки. Слово "надзвичайно" у словосполученні "надзвичайно мальовничих" варто виділити болдом і кольором. Ось так: НАДЗВИЧАЙНО. Я можу ще десяток окличних знаків наліпити: там запаморочливо гарно, так не буває - і тим не менш.
Серет ділить Касперівці на дві нерівні частини: менша розташована на лівому березі і колись називалася "місточко". Через "о" - так, неначе викристалізувався цей топонім не від міських претензій, а від мостів через Тупу та Серет. Яких не було, про що нижче.
Більшу частину Касперівців селяни називали колись "гори-долина". Колись дві частини поєднував дерев'яний міст, а ще раніше не було і моста, і мандрівники, що їхали битим шляхом з Заліщиків на Борщів, діставалися на інший берег поромами. Ще в середині ХХ ст. біля річки стояли руїни корчми-заїзду та хати. де мешкали перевізники.
Навіть ліси навколо села мали власні назви: той, що на південь, був Растова. На півночі - Самотиня.
В 1908 р. в ярі біля панського фільварку (Кашперівці належали Дунін-Борковським) було знайдено скарб з римських монет. Монети передали до музею Дідушицьких у Львові.
Панським фільварком, до речі, управляла іудейська династія Ельбергерів. Взагалі євреїв у Кашперівцях жило чимало, вони мали власну божницю. Де саме був фільварок, мені важко сказати. В 1926 р. фільварок отримав у подарунок за довголітню службу директор лісів (була й така посада) Антоній Домбровський, якого в селі дражнили "польським генералом".
З 1904 р. в селі діяло чотири млини і гуральня. З 1905 р. до 1914 р. в "місточку" біля старої церкви відбувалися щотижневі ярмарки - продавали худобу. В 1924 р. біля церкви звели споруду для філії споживчої кооперації. Тут також збирали в народу на продаж сметану.
Польський путівник по Поділлю висуває версію про заснування села у 1619р. - тільки як в анекдоті це було не село, а місто, і не Касперівці, а Лютомирськ (Лутомирськ, бо заснував його Якуб Лютомирський). Сигізмунд ІІІ надав місту магдебургію, дозволив ярмарки по вівторках і суботах. Лутомирськ відбрунькувався на фундаментах подільського села - невдале місто потім і перетворилося власне що у село. Перетворилося - чи повернулося до першооснов? На пустих місцях міста будують нечасто, а вже у ТАКОМУ місці, у межиріччі Тупи і Серету, з м'яким кліматом і природнім захистом - і не поселитися? Та печерні люди, трипільці і давні слов'яни б від сорому вмерли: вибирати гарні місця під поселення всі вони вміли.
Костельчик у Касперівцях (1910) піди ще знайди. От дивіться: центр села, до Онуфрія нехай буде ліворуч, до Касперівського водосховища - праворуч. Йдемо в напрямку водосховища, на першому перехресті звертаємо ліворуч, за десять метрів дорога ділиться на три, нам головною ще метрів зі сто. Прийшли. Виходячи з картинок ще 1988 року, храм донедавна стояв більш-менш вільно, його можна було роздивитися. Зараз це важко: з усіх сторін сусідня хата з усім виводком клунь, свинарників і брам напирає на нещасного служителя римо-католицького культу, відвойовує нахабно у нього сантиметр за сантиметром територію. Сходи до святині валяться, вікна заколочені, двері на замку.
А, до речі: Онуфрій! Це касперівський квест № 2 - я знайшла його з третьої спроби. Враховуючи, що мені дорогу до нього пояснювала жінка - і традиційно (сама цим грішу) переплутала ліво й право, плюс навіщось додала "йти вздовж берега" - це дуже непоганий ще в мене результат. Хоча могла провалитися в якісь карстові ями у лісі ще під час першої спроби (ну так сказали обійти церкву ЛІВОРУЧ і рухатися стежкою у ліс. Я й рухалася - через буреломи, аж поки стежка не зникла в проваллі з накиданих вапнякових брил).
Український турист переважно така бідося, що сам нічого не знайде. Пожаліємо і підкажемо дорогу: спершу треба підійти до церкви-семафора з синім дахом. Вона на цвинтарі. Треба зайти на церковне подвір'я. Треба - навіть якщо брама зачинена. Зачинена - то відчиніть, це неважко. Тепер йдемо вглиб, попри церкву, залишаючи її ПРАВОРУЧ від себе - до старішої частини кладовища. Воно буде і вище, і нижче - зі стежки краще не сходити. Йти недовго - там побачите.
Онуфрія датують XVIII ст., що здається трішки фантастичною версією - враховуючи м'якість пісковику, від бороданя б до наших днів вже б ніц не лишилося. Це зараз навколо хащі, а коли цвинтар був не старим, а новим, брила з святим, що стоїть на колінах, мала б обдуватися вітрами, обмиватися дощами. І тим не менш - на архівній світлині міжвоєнного часу Онуфрій майже такий самий, як зараз: руки обламані. Хіба дебільнуватих пластикових квітів немає. Так що може і XVIII ст.
Серпантин дороги в Касперівцях нагадає водіям карпатські або кримські дороги - якщо в них буде час поміж матюками на жахливу якість дорожнього покриття згадувати ще когось, крім японського городового чи його ж мами (станом на 2012 р. дорога стала цілком придатна для вжитку не лише автівками, а й навіть рейсовими автобусами на міжобласних маршрутах). Тому виникає шалена мрія: пройтися колись цим каньйоном пішки. Ну а чого б і ні? Тут дійсно дуже гарно. Та ще й такі пам'ятки поруч.
P.S. Мрії треба здійснювати: пішохідне гуляння навколокасперівськими пагорбами влаштувала собі у серпні 2012 р. Знаєте, це як 3 упаковки валеріанки і кілограм морозива відразу: такого рівня краса зцілює, заспокоює зболену душу. Я знову згадала, чому ж так гаряче люблю Тернопільщину: за неймовірну концентрацію природної краси. Вона тут цілюща.
