Карта

Координати: 48°54′27″ пн. ш. 25°20′18″ сх. д.

Фільм про безпорадність влади врятувати замки Тернопільщини (і Золотий Потік теж)

Невелике містечко (офіційно - СМТ) на півдні Тернопільської області, на берегах річечки Золотої. Річечку також часом називають Золотим Потоком - логічно :о). Недовгий час після Другої світової війни містечко було навіть райцентром. 

Для тих сміливців, хто, як і ми свого часу, вирішить поїхати туди через Язловець, попередження - дорога ДУЖЕ погана, навіть і порівняти неможливо з трасою на Бучач. Єдиний її плюс - надзвичайні краєвиди (хоча це ж саме можна сказати майже про всю Тернопільщину). Так от, ті приблизно 15 км., що відділяють Золотий Потік від Язлівця - це довгий серпантин безлюдними лісами в по-справжньому гористій місцевості. Можливо, не їдь ми там похмурим і вологим жовтневим вечором на останньому літрі бензину, то ця дорога видалась би більш привабливою, особливо в районі колись широковідомої турбази "Лісова". (UPD: їхали тим серпантином сонячним жовтнем у 2016 році. Все одно дорога - кошмар. Подекуди це вже просто лісова стежина, а не дорога).

За однією з версій, перша письмова згадка про село Потік у галицькому повіті є під 1433 р. Пізніше поселення належало Паравам і Ходецьким, а у І половині XVI ст. король Сигізмунд Старий дарував його своєму дворянину Якубу Потоцькому (1481-1551). Його спадкоємець Михайло Потоцький  у 1570 р. добився для Потока міських прав і додав до назви слова "Золотий". 

За іншою версією, село було відоме з кінця XIV ст. під назвою Загайполе - і вже аж Миколай Потоцький перейменував його у Золотий Потік на честь свого родинного гнізда під Краковом. У 1578 р. король Польщі Стефан Баторій надав містечку привілей на два щорічних ярмарки та щотижневу торговицю. 

У 1613 р. на Золотий Потік напали козаки-запорожці - і зайняли місто на недовгий час. Козаки тримали місто в облозі також у 1648 і 1655 рр. Частина міщан-русинів тоді перейшла у загони Богдана Хмельницького. 

Турки нищили місто і замок у 1672 і 1676 рр. 

Але повернімося до наших ба... замків.

Отже, замок в Золотому Потоці збудований був Стефаном Потоцьким, воєводою Брацлавським (близько 1568-1631) на початку XVII ст. Цей магнат також у 1601 р. заснував і саме місто (за твердженням польських істориків) навколо замку і зробив його головною садибою роду Потоцьких, де й жив частенько з своєю дружиною Марією Могилянкою.

Ах, Маріє, молдовська принцеса, що робила ти тут, у подільській глуші? Кохана донька господаря Єремії Могили, ти заслужила у народу прізвисько "Добра домна" ("добра панна") - напевно, не дарма. Так, розбудовував Золотий Потік твій чоловік Стефан, але чи багато він би побудував без твого посагу-приданого? Та не було б тут без тебе ні замку, ні храму. Не дарма твій посаг заслужив навіть у істориків пошану у вигляді фразеологізму "Скарб Могилянки". Ти принесла в родину Потоцьких коштовності і камені, камені, камені: перла, діаманти, сапфіри, смарагди. Ох, та твої прикраси коштували стільки, що на бідному Поділлі початку XVII ст., певно, можна було не одне село купити. А гардероб! Хутра, оздоблені перлами сорочки, сап'янові чобітки - опис твого гардеробу, кажуть, займає з -надцять сторінок. Не дарма жителі Потоку придумали легенду, що все це неземне багатство ти заховала десь у містечку - і неодноразово шукали твої каблучки та намиста. Не знайшли. (Жителі Підгайців хитро мружать очі: ну зрозуміло, що не знайшли, бо ж Стефан Потоцький скарби своєї жінки заховав саме у Підгайцях, в підвалах замку Гольських. Принаймні, так твердить легенда-конкурент). 

Пощастило Стефану Потоцькому з заможною дружиною, таки пощастило. Бо і сам був не промах: допоміг Єремії Могилі повернути молдовський трон. Добре, що був Стефан господарем економним, не всі кошти пускав у діло - інакше не було б йому за що у 1612 р. знову виручати тестя і швагра, шикувати на війну загони, щоб молдовський престол залишився за Могилами, щоб зійшов на нього швагро Костянтин. Не вдалося Стефану: і військо втратив, і в турецькому полоні опинився. Сидів закутий у кайдани у Чорній вежі в Стамбулі, мріяв про батьківщину.

Марія Могилянка хотіла викупити мужа з неволі, а дзуськи: де посаг, жінка не знала. Зникли коштовності, зникли смарагди і діаманти, наче і не було. Куди саме Стефан то все сховав, так ніхто ніколи і не дізнався - от він, ґрунт для розкішних легенд, у яких фігурують скрині, набиті золотом та коштовностями. 

На свій захист легенди можуть посилатися на документи з судів. Бо й справді, у 1613 р. почалася довга судова тяганина, описана у книзі "Prawem i lewem" польським письменником Владиславом Лозинським. Більше того: у 1984 р. на основі книги навіть було знято серію "Скарб Могилянки" за сценарієм Юзефа Хена у телесеріалі "Лицарі та розбійники" ("Rycerze i rabusie"). Непоганий синопсис для майбутнього фільму у жанрі "плаща та шпаги" - може, колись і у наших кінематографістів до нього руки дійдуть.  

Та ми відволіклися. З турецького полону Стефан Потоцький додому таки повернувся - у 1618 році. І пішов на Підгайці війною - значить, саме там мав би бути скарб. Потримав місто в облозі - та повернув додому. Не було вже скарбу. Брацлавський воєвода ніколи так і не дізнався, де подівся посаг Марії Могилянки. Гольські теж були шляхтичі - і як змогли, компенсували Стефану втрачене багатство. Потоцькому дісталися три міста із замками (Бучач, Чортків та Вербів), бучацький ключ на 23 села, а також кілька сіл у кам'янецькому повіті. Плюс срібла та клейнодів на 20 тисяч злотих. 

До речі, замок звів Потоцький не зі своєї волі, а за наказом польського короля Сігізмунда ІІІ, який надав містечку у 1601 році магдебурзьке право. А раз місто має самоуправління, то нехай і боронить своїх мешканців та приїжджих купців за високими міцними стінами.
Місце під фортецю обирається у південній частині міста, на невеликому підвищенні на лівому березі Золотого Потоку - притоки Дністра. Свого часу (у 1672р.) форт-пост оглянув відомий шведський мандрівник Ульріх фон Вердум - і залишив в своєму щоденнику запис і про місто, і про замок.

Замок був регулярним, в плані подібним на квадрат. Подорожуючі півднем Тернопольської області, безперечно, помітять, що ця фортеця, як і твердині в Язлівцю, Червонограді чи Бучачi, побудована з місцевого сорту пісковику - темно-червоного, гранітного кольору. Товщина фортечних мурів - близько 2 м., на розі кожної стіни звели башту з 3-ярусними стрільницями. Посередині північно-східної куртини збереглася в‘їздна брама. Зверніть увагу на пізньоренесансний характер декору брами та сандриків вікон палацу, що знаходиться на території фортеці. Палац спочатку був одноповерховим, другий поверх надбудовано пізніше. З внутрішнього боку брама прикрашена родовим гербом Потоцьких - Пилявою. Слід над в‘їздом вказує на те, що тут раніше була якась пам‘ятна таблиця, але якомусь невідомому героєві вона, певно, знадобилась в господарстві – от і гадайте, пане туристе, що там було і навіщо.

З джерел відомо, що до кінця XVIII століття замок був замешканий. В західній частині замкового подвір‘я розміщувався колодязь, засипаний в ХІХ ст. Навколо фортеці були земляні вали, залишки яких ще подекуди можна прослідити.
1676 р. замок вщент спалили турецькі посіпаки паші Ібрагіма Шейтана, захопивши перед тим Бучач. Потоцькі, в чиїх руках фортеця залишалася до середини XVIII ст., відбудували твердиню - а що ж їм ще залишалося робити?:). В більш-менш пристойному стані протрималась фортеця аж до початку ХІХ століття.

За першим поділом Польщі в 1772 р. Золотий Потік відійшов до Австрії. Близько 1840 р. тодішні власники замку, Ольшевські, перебудували палац за проектом італійського архітектора, при чому зруйнували частину мурів, безжально повидиравши всі білокам'яні деталі оформлення споруди (балюстради, барокові обрамування вікон, дверей та ватранів). В новоствореній одноповерховій кам'яниці господарі влаштували глибокі пивниці, класицистичний головний та неоготичні дворовий та бічні фасади. Подвір'я засаджують липами, там же встановлюють кілька скульптур. Дотепер на замчищу під ногами можна знайти барельєфний портрет Адама Міцкевича (хоча - логічно якщо подумати - ну звідки там Міцкевич? Скоріше, цей бородань був Карл Маркс)