Саме крихітне село на 400 жителів - он, вздовж Стрипи, але нам не туди. Те, заради чого в Рукомиш приїздять туристи, знаходиться відразу під знаком з назвою села. Це дивовижний печерний комплекс, церквиця з XVIII ст., столітній костел - і сучасна хресна дорога з купою стацій. Хоча природа таки править бал - відірвати очі від гротів і скель неможливо.

 Травертинові скелі - ось як по-науковому називається це диво природи (ага-ага, геоморфне утворення) в Рукомишу. Палеонтологам тут рай: в карстових порожнинах Рукомишу було знайдено кістки дрібних голоценових тварин.

В 1975-77 рр. скелі розвідували геологи з тресту "Київгеологія". Висновок був зрозумілий: рукомиське родовище травертину придатне для виробництва облицювальних виробів та вапна. площа - 1 га. Середня потужність - 4,5м. Промислові запаси - 10 тис. м³. Тільки навіть в радянський час розробляти б ці скелі ніхто б не дав. Для людей вони святі. Дехто навіть вважає Рукомиш "українським Люрдом". Гм.

Чи ховалися в травертинових лабіринтах київські монахи, перелякані нападом Батия в 1240 р., чи це просто легенда (подібне й про Зарваницю з Почаєвим розказують) - важко сказати. Начебто потім вони пішли до Бучача, де й заснували монастир, а в Рукомишу лишилося тільки кілька ченців. Все це - лише перекази, настільки ж ефемерні, як і міфічні сліди каплички св. Бориса і Гліба, яку було в ті прадавні часи засновано на вершині гори. А от в Другу світову скелі давали притулок людям в часи артилерийських обстрілів.

Перша документальна згадка про Рукомиш походить з 1453 р. А застигла в камені архітектурна історія в села й того молодша: найдавніша його пам'ятка, розташована під скелями мурована церква св. Онуфрія, походить з 1768 р. (начебто зводилась святиня на місці дерев'яної попередниці). Храм будувався на кошти сільського старости та жителів Рукомиша. Видно, що багатіями не були: споруда скромна, лаконічна - для розквіту бароко, який припадає саме на той час, навіть вкрай лаконічна. Головною її прикрасою була скульптура св. Онуфрія роботи самого Йогана-Георга Пінзеля (місцеві скульптуру щиро називали "бовваном" і щороку білили вапном - в результаті Онуфрій був вкритий сантиметровим шаром побілки і майже втратив людські риси). В червні 2009 р. скульптуру я не побачила - начебто її перенесли вже до храму. Її місце заступив гіпсовий Ісус. Хіба в Мюнхен їхати - там зберігається 12-сантиметрове боцетті, копія рукомиської скульптури.

Та продовжимо огляд церкви. Вона з обертонами оборонності: нехай татари й турки вже не так часто дошкуляли подолякам, та стіни все-таки зробили широкими, масивними. Збереглися льохи під храмом, до цього часу, як повідомляє "Дзеркало тижня", необслідувані. Як то завжди буває: побоюючись того, що в підвали полізе всюдисуща дітлашня, двері в підземелля забили намертво.

Храм в радянський час стояв нечинний, через його дах проривався до сонця клен, дощі смертельно пошкодили ікони. Ремонтом святині займався вже в незалежний час отець Михайло Суканець, що служить в Рукомиші. Стараннями священика до Рукомиша повертається слава відпустового місця, сюди тягнуться прочани. З 2007 р. триває спорудження стацій хресної дороги, тільки їх планується влаштувати не 12, а 13. Остання символізуватиме тернистий шлях України. Здається, саме її будівництво я й бачила 15 червня 2009 р. За вівтарною частиною церкви, там, де шумить невеликий водоспад, облаштовано невеликий басейн. Віруючим здається, що місцева вода цілюща.

Весною 2007 р. в Рукомиші побував польський режисер Єжи Гоффман (автор "Вогнем і мечем").

Над храмом рукотворним - нерукотворна святиня. Низенькі двері в скелі відкриваються в досить простору печеру (25 м²). Правда, сліди людської праці й тут помітні: видно, що камінь тут вирубували. Високо вгорі - маленьке віконце. Засклене. На скелястій підлозі - килим, в кутку - вівтар з іконками. На стелі печерного залу - цілком собі симпатична люстра. Включаю - світло є. Чомусь це мене в Рукомиші здивувало чи не найбільше. :о) І ще назва цього місця серед місцевих: "Божий Гріб". Якось воно... Ну, самі розумієте. Легенди переповідають про кам'яний іконостас з кам'яними царськими вратами - ну, на то вони й легенди.

Скельний комплекс дещо постраждав, коли кілька років тому навколо Бучача зробили об'їздну: від вибухів пішли травертином тріщини.

Біля входу до храму помітно стару кладку. Кажуть, тут колись був мур.

На північ від печерного храму знаходяться значно менші гроти - деякі теж вирубані в скелях. Можливо, вони слугували келіями для монахів. В такому разі монахи тут були ну зовсім вже невибагливі... А зараз є невибагливі прочани: часом вони ночують просто в гротах. Найбільше віруючих сюди збирається на 28 серпня.

Біля мурованої церкви росте явір - ботанічна пам'ятка природи місцевого значення. Його вік - понад 350 років.

Неподалік від печерно-храмового комплексу - скромний мурований костел, зведений в 1903 р. Доглянутий.