Докладна монографія американського історика польського походження Стенлі Ковальського про Язловець називається «The Town Lost in History»[1]. Влучно. Язловець губиться не лише в історії, а й в густих хвойних лісах над маленькою річечкою Вільховець. Щоб краще відчути подих позачасовості містечка, варто під’їжджати до нього з боку Товстого. Кілька кілометрів вздовж полів, де око спантеличено шукає, за щоб б зачепитися в нецікавому пейзажі — і раптом зелений каньон, майже гірський серпантин — і замок, який вигулькує з-за повороту з несподіваністю привида в хорошому хорорі. 

Ще в плюсах знайомство з оборонною (колись)дерев’яно-мурованою церквою з XVI ст. в селі Кошилівці, це по дорозі. Міцні контрфорси роблять святиню кряжистою, приземленою — колись тут не лише молилися, а й захищалися від набігів зайд. Шкода, не збереглася оборонна башта над бабинцем. Громада в Кошилівцях оригінальна: помалювали дерево в яскраво-синій колір (як роблять на Волині), а підсіння прикрасити важкою кришталевою люстрою — такі ще в народі «чеськими» називають. На дзвіниці вибиті цифри «1564»: за понад 450-річне життя церквиця, певно, ще ніколи не була настільки «ошатною». 

Аматорів археології зацікавить, що саме тут ще у 1870р. були проведені перші розкопки на території Східної Галичини, що стало поштовхом для вивчення трипільської культури. Трипільська кераміка з Кошилівців експонується зараз в музеях Львова.  

Добиратися в Язловець можна ще з райцентру Бучача (16 км) та із Золотого Потоку (найдовший варіант через ліси і гори. Дуже гарно, але асфальт тут клали ще за царя Тимка). В обох містах теж є замки, тож кожен з варіантів цікавий по-своєму.

Не дивуйтеся, якщо на картах радянської доби ви не зможете знайти Язловець. Незаповнену жодною ідеологією назву містечка в 1947 р. змінили на ароматизовану антонівкою Яблунівку, хоча село з такою назвою вже є в Гусятинському районі. Стару назву повернули поселенню в 1991 р., хоча довго ще на автобусній зупинці неподалік замка бовваніли іржаві літери: ЯБЛУНІВКА.

Саме під цим «псевдо» місцевий замок увійшов і до популярної краєзнавчої літератури. Яблунівський замок з біблії туриста 90-х, «Замків та монастирів України» Олександра Лесика (Львів, 1993) — не що інше, як Язловецька фортеця.   

Та час та розвиток артилерії брали своє — і, як і інші замки, на початку XVІІІ ст. фортеця втрачає бойове значення. Верхній (Високий) замок стояв пусткою ще з часів турецької навали (він і дотепер руїна, вже понад 300 років як), а нижній перетворили на палац (XVI-XVIII ст.).

В перші роки XVIII ст. тодішній хазяїн Язлівця брацлавський воєвода Ян Конецпольський спробував оживити містечко і замок. У 1712 р. він відновив міські права для поселення, а у 1718 р. запросив до замку монахів-паулінів. Після його смерті у 1719 р. язловецький ключ на короткий час перейшов до родини Валевських, потім до Любомирських, а у 1746 р. його купив краківський каштелян Станіслав Понятовський (1676-1762), батько останнього короля Речі Посполитої Станіслава Августа. 

Саме Станіслав Понятовський, найбільше доклався до перебудови воїна на придворного: дуже вже сподобалися пану місцеві краєвиди, а ще й потрапив сюди в час рекордно високих врожаїв. Вразився. Вирішив облаштувати магнатську барочну резиденцію. Розбив парк. Розводив коней. Геральдичний картуш на фронтоні замку — на його замовлення. Там під короною помітно два герби: власне Понятовських (Цьолек) та Чарторийських (Погоня).

 У 1747 році до палацу добудовуються два бокових крила, які включили у свій об'єм оборонні стіни нижнього замку. З руїни до новобуду переносять вишуканий ренесансний вхідний портал, на якому вибивають девіз Понятовського (він і тепер гарно читається). Великий двір розкривається у бік Високого замку та з'єднується за допомогою наскрізного проїзду з парком. Два бічні крила, які зараз поділені між санаторієм та готелем, яким опікуються монашки, колись слугували стайнями та службовими приміщеннями і були довший час одноповерховими. Зайдіть всередину палацу — вас вразить товщина стін, понад метр! Але й палац на початку ХІХст. починає занепадати: у моді інший стиль.

Після Станіслава Язловцем володів його син Казимір Понятовський (1721-1800), котрий у 1777 р. продав цей маєток Юзефу Потоцькому (1735-1802). 

Міського статусу Язловець позбувся за австрійського правління, у 1798 р. Ще раніше, у 1782 р., австрійський уряд ліквідував місцевий монастир паулінів. У 1788 р. прийшла черга закритися і домініканському монастирю. 

На початку ХІХ ст. Язловець, вже банальне село, належав Криштофу Грудницькому. У своєму заповіті, датованому 1811 р., він записав цей маєток своєму онуку, чотирирічному Криштофу Блажовському (1807-1888). Онуку Язловець дістався аж у 1841 р. 

Нове життя принесла сюди Марцеліна Вериго-Даровська з роду Котовичів (1827-1911, Marcelina Weryho-Darowska). Вона отримала дозвіл Папи Римського заснувати біля замку монастир. Посприяло й те, що начебто 400 років тому язловецьким дітям явилась богоматір — в тому місці побожні міщани звели капличку, до якої і почав прибудовуватись монастир.

Останній з власників замку, вже згаданий барон Криштоф Леонард Карл Блажовський (1807-1888, Krzysztof Błażowski), перебрався в сусіднє село Новосілку (Язловецьку). У фортецю, до свого дворецького, який залишився за сторожа, приїжджав лише раз на рік — на «майовки», коли місцева шляхта збиралася на бал. Кінцем кінців, віддав замок в 1863 р. під кляштор та школу з єдиною умовою: монахині мали щороку безкоштовно виховувати дівчинку, яку відбирала сім’я барона. За кілька років сестри просто викупили в барона замок. Переробили бальну залу та кімнати на келії, проте лишили два алькови. А популярна школа при кляшторі діяла до 1939 р. і приймали до неї і католичок, і православних, й іудейок. Дочки маршала Польщі Йозефа Пілсудського навчалися саме тут. 

Кляштор діяв з 1863 по 1946-тий. Коли його закрили, монахині перенесли в Шиманув під Варшавою відому фіґуру Діви Марії Язловецької, зображення котрої можна побачити навіть на польських марках. Цю скульптурку з білого карарського мармуру встановили у Язловці в 1883 р. в монастирській капличці. Автором статуї був відомий волинський майстер Оскар Сосновський. Невдовзі фігура стала об'єктом культу. 

З 1996 р. монахині знову заселили старі стіни, поділивши помешкання Нижнього замку з обласною фтізіопульманологічною лікарнею-реабілітаційним центром. Матір Марцеліну, що померла у 1911 р., Іван Павло ІІ визнав блаженною. Черниці привели до ладу парк та приміщення палацу, приймають в скромних, але чистих кімнатах туристів, пропонуючи “bed and breakfast”. Хіба не цікаво переночувати в справжньому монастирі? Ще й як. Завадити цьому може відстутність настоятельки. Те, що субординацію тут шанують більше, ніж милосердя до змерзлих та втомлених туристів, мала змогу переконатися в грудні 2006 р. Хоча готель стояв пустий, черниці відмовились поселити знімальну групу львівського ТБ: треба заздалегідь домовлятися, мовляв. Довелося шукати нічліг в сусідніх райцентрах. 

Марцеліні Даровській відкрили музей на другому поверсі палацу, а біля її поховання у вирубленому в скелі гробівці над Вільховцем завжди палають свічки та живі квіти. Ця комунальна усипальня сподобається готам: симпатична будівля ховає в собі не лише тіла 86 черниць, що вже відійшли, а й ніші під труни тих, хто ще блукає старими коридорами палацу. А неподалік біжить стежка, яка виведе до власне Язловця.

Про походження несимпатичного совєтам топоніма «Язловець» існує кілька легенд. За першою маємо симбіоз слів «яз» і «ловець». Язом колись називали густий частокіл у вузькому непрохідному місці з прогалиною для проїзду, який охороняв від непрошених та озброєних гостей. На чатах стояли досвідчені «ловці». Досить логічна версія.
Інша легенда розповідає, що у долині над Вільхівцем жив колись Ясько Ловець, відомий знахар. Багато людей приїздили до нього, шукаючи зцілення. А що жив Ловець на щедрій та багатій на звіра та гарні врожаї землі, люди, одужавши, залишались тут. Біля Яськової хати невдовзі виросло ціле село, назване вдячними жителями на честь знахаря: Язловець. Коли це було, не скаже достеменно жоден історик — давно, от і все. Документи згадують про Язловець лише з першої половини XIV ст., що могло б обурити трипільців, які жили тут ще за тисячоліття до нашої ери.

Вдале розташування і справді сприяло приросту населення — так Язловець перетворився на поліетнічне місто, яким володіли могутні Бучацькі. Одна з гілок цього роду з часом називає себе Язловецькими. Через Язловець пролягав торговий шлях «Віа Регія» (Via Regia, Королівська дорога), що з'єднував Львів з Молдавією. Та товари не лише їхали повз місто — вони виставлялись на знаменитих язловецьких ярмарках. А де квітне торгове життя, туди приходять вірмени — так було у Львові, Жванці, Кам’янці. Язловець не став виключенням: тут проживала одна з найбільших на теренах сучасної України вірменська громада.

Вірмени були не лише купцями, а й писарями, тлумачами, ремісниками. Їх пам’ятає мурована Миколаївська церква, колишня вірменська катедра. Чотиритомник «Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР» датує храм трохи фантастичним 1551 роком. Чотириярусну дзвіницю прибудовано у XVII столітті. На двох вулицях, що перетиналися в центрі міста, жили лише вірмени. Доля громади повторила долю інших вірменських діаспор: коли яничари прокотилися Поділлям у 1672 р., захоплюючи замок за замком, вірмени всією громадою переїхали до спокійніших місць. А на зміну їм прийшли діти Ізраїля.

У 1809 р. вірменську катедру, котра була давно покинута своїми парафіянами, австрійські чиновники віддали місцевим греко-католикам. 
Зараз вірменська церква, яка здавалась цілковитою руїною на фотографіях радянської доби, відновлена та передана місцевій греко-католицькій громаді. Храм, який до того хизувався лише витонченим ренесансним порталом, нині майорить гірляндами і охороняється цілою ротою скульптурних композицій.

Ще одною згадкою про існування тут вірменської громади є надгробна плита з написом вірменською мовою, яка лежить при вході на цвинтар з каплицею Блажовських. 

Звичайно, у Язлівцю мешкали і євреї - якою була одна з синагог містечка, можна побачити у галереї зображень праворуч від тексту. У синагозі в І половині XVIII ст. працював відомий містик, творець хасидизму Ізраель бен Елізер, Баал Шем Тов (Baal Szem Tow), чия могила є місцем паломництва у Меджибожі.  

Найграндіознішою спорудою Язловця, не рахуючи замку, був костел Успіння Богородиці, збудований у 1589-1590 рр. на кошти Миколая Язловецького у ренесансно-готичному стилі. Храм належав домініканцям. Споруда майже позбавлена декору - і лише три ренесансних різьблених портали були її прикрасою. Особливо гарно прикрашеним є бічний вхідний портал. Низькі напівкруглі каплиці прибудовано в XVII столітті. Напів-обвалені склепіння вівтарної частини зберігають фрагменти фресок. Грунтовна реконструкція храму відбулася у 1830 р. В радянські часи певний період костел використовували як склад алкогольної продукції. 

Зараз чотириярусна башта костелу піднімається над поселенням, немов виглядаючи того, хто прийшов би храму на допомогу. Хто б то не був, він може не встигнути: залишений без нагляду храм руйнується на очах. За останні роки, щоправда, поставили новенькі двері, але без даху вони мало чим допоможуть: поцупити в цій руїні можна хіба гробівець відомого композитора Миколи Гомулка, якого поховано в 1609 р. (за іншими даними, невідомо точно, коли, але після 1591 р.). Він (надгробок) все ще знаходиться у вежі храму.  В 2014 р. у вівтарній частині, де давно обвалилися готичні склепіння, повісили сучасну яскраву ікону.

Місцеві переповідають, як невдовзі після закінчення Другої світової між костелом та замком впав палаючий радянський літак, а ще десь поблизу зберігся камінь, на якому рубав голови язловецький кат.  

При дорозі на Бучач лежить старий цвинтар з неоготичною каплицею баронів Блажовських, збудованою з дикого каменю і прикрашеною маленькою вежечкою на даху (1860). Цвинтар первісно належав вірменам. Пізніше тут почали ховати язловецьких римо-католиків.

Те, що знаходилося в криптах каплиці у 2003-2007 роках, викликало переляк у одних та розпач у інших туристів. Десятки трун були звалені на купу, муміфіковане тіло лежало біля сходів до крипти. Черниці у монастирі розводили руками: каплицю обіцяли віддати православній громаді, нехай та громада й опікується мертвими. Язловчанам же, здається, все одно: панські кістки їх не турбують. Все розставить по місцях час. А він тут спливає дуже повільно.  

(Кістки та труни прибрали звідти за кілька років. Зараз підземелля замуровані. Каплицю пробували відрестарвувати, але роботи не просунулися далеко). 

У селі є також Михайлівська церква, відома з лютого 1755 р.