Загадкове місце в 2 км. на південь від Бучача.

Раніше двічі шукали церкву, знайти не змогли. Лише довгі кружляння околицями Жизномира у липні 2004 року привели мене туди, куди так хотілося потрапити. А хотілося побачити руїни оборонного храму XV-XVI ст, які збереглись lесь тут у лісі над Стрипою.

Що привело у такий ведмежий кут монахів? Певно, часті татарські набіги, а ще бажання самотності. Та самотність самотністю, а церкву звели по всім правилам оборонної архітектури: з стінами завтовшки до 2 м., бійницями та високими оборонними мурами навколо. Храм триконховий, типово подільський - таких на Україні мало збереглося, хіба от Петропавліська та відновлювана Троїцька церкви у рідному Кам'янці.

Місце начебто відоме - і в "Пам'ятках архітектури та містобудування УРСP" згадується, і в деяких путівниках, а от піди його без провідника знайди!
Вказівок для подорожуючих майже не буде: ну хіба ж годиться описувати маршрут, скажімо, ось так: "Їдете за Бучач, повз місцевий парк, далі, не доїжджаючи Жизномира, звертаєте польовою дорогою ліворуч, трясетеся вздовж сільських хат, розпитуючи мешканців, як потрапити туди, куда вам треба, під'їжджаєте до лісу, їдете вздовж нього, залишаєте механічного коня біля другої купи сміття, спускаєтесь вздовж ярка лісом - і бачите об'єкт"? Ні, це не вказівки, а знущання. Не забувайте про язик, він не лише до Києва, а й до монасттря доведе. Користуйтесь.
На жаль, цифровик у мене з'явився потім, а тоді, у липні, за браком плівки, не сфотографувала решток оборонних стін, що збереглися ліворуч від руїн церкви.
Потічок, що починається неподалік монастиря, стікає у Стрипу каскадом "дівочих сліз" - дуже мальовничо, хоча й важко дістатися до цієї краси через заболоченість та крутий спуск. Поруч з церквою - купа каміння: хтось взяв трошки церкви собі на паркани, та до садиби не доніс: чи то бог покарав, чи то совість прокинулась, а може, важко було під горку нести?
Ознайомтесь, як хочете, з статтею Ольги Пламеницької (журнал "Пам'ятки архітектури"):

Церква міститься за 2 км на південь від Бучача, на горі Федір, що височіє над річкою Стрипою. Тут, у важкоприступному місці, у лісовій гущавині, збереглися залишки давнього монастиря, від чого й сама місцевість дістала назву урочища Монастирок.
Неправильна конфігурація решток огорожі, яка правила за укріплення, свідчить, що на території монастиря були й інші будівлі. Брама містилася в північно-західному куті монастирського двору.
Основну оборонну функцію виконувала вежа, що вивищувалася над навою приблизно на 6 м. Загальна висота її становила близько 15 м (без даху). У західній стіні вежі був вхід до храму; над ним розміщувалися два бойові яруси, в яких було по одній стрільниці в кожному з боків вежі. Яруси сполучалися між собою середстінними сходами. Оскільки стрільниці зроблено на значній висоті й конструктивно вони призначені лише для обстрілу далеких підходів до храму, можна припустити існування над другим ярусом стрільниць третього бойового ярусу у вигляді консольної дерев'яної галереї для оборони прилеглої території. Ця істотна деталь доповнює реконструкцію споруди, запропоновану в "Нарисах історії архітектури Української РСР" (1957).
Історія храму невідома, поширене в наукових джерелах датування його ХVІ сторіччям не аргументоване. Аналіз архітектурно-конструктивних особливостей споруди та її архаїчна типологія дають підстави припускати, що в ХV сторіччі храм уже існував. Безперечно, історію цієї унікальної пам'ятки спроможні з'ясувати лише ґрунтовні дослідження, однак їх досі не виконано. З історичних подій, що мали дотичність до монастиря на горі Федір, О.Чоловський зазначає лише турецький напад 1672 року, коли храм було спалено. На думку Г.Логвина, саме тоді зруйновано склепіння над навою й апсидою.