Є ще Мурований Міст, Синій Хрест та Западня посеред поля (колись там начебто провалився під землю селянин з волами, котрий надумав орати на великдень. Відданих праці церква не любить).  

Річка Вільхівець у Трибухівцях розпливається ставами, нa яких гелгочуть нервові білосніжні чайки. Село на Вільхівцю виникло не пізніше 1761 р. – саме тоді зафіксована перша згадка про Трибухівці.

Тридцять років село було надзвичайно дружнім – з 1961 по 1991-ий. Так і називалося «Дружба» - хоча й не було в Трибухівцях нічого крамольного, хіба якісь м’ясні асоціації.

Нічим особливо примітним село не відзначається лише на перший погляд, на погляд з вікна машини чи автобусу по дорозі до Бучача: ну каплички, ну хрест про відміну панщини, ну старий цвинтар, де виділяється високий хрест на могилі отця Лушпинського, ну пам'ятник визволителям у скверику...

Хіба от костел при дорозі – і правда дуже фотогенічний, з невеликою башточкою на головному фасаді, з контрфорсами. Кам’яний храм Матері божої Неустанної Допомоги зводили на кошти Городиських довго: з 1904 по 1923 р. До цього в селі був інший храм, Успенський костел (освячений 14 серпня 1763 р. архієпископом Вацлавом Сераковським). Певно, старий храм вже не вміщав всіх католиків поселення – відомо ж, що перед Першою світовою війною їх нараховувалося понад тисячу. В радянський час у святині влаштували спочатку зерносховище, а потім гараж. Коли в 1965 р. в Трибухівцях звели нормальний гараж, в костелі влада хотіла облаштувати спортивний зал, та селяни не погодилися. Ну, принаймні так це написано в книзі про село "Трибухівці. Минуле і сьогодення" С. Страшків. 

Храм повернули католикам Трибухівців у 1992 р. Головна ікона з нього весь час, поки храм не діяв, зберігалася в будинку жительки села Марії Криськів. Всередині костелу я була двічі, але все якось без фотоапарату. Хоча нічого старовинного там немає – симпатичний неоготичний вівтар, ряди крісел з кінотеатру, ікони на стінах.

На одному з сільських цвинтарів стоїть _дерев'яна_ церква Благовіщення Пресвятої Богородиці. Відомо, що вона діяла до 1958 р. Каталог дерев'яних храмів авторства Василя Слободяна про такий храм нічого не чув, а Вікіпедія дивовижним чином датує скромну, затягнуту повністю в бляху споруду чомусь аж антикварними XVI-XVII століттями. Можливо, в той час в селі згадується первісна дерев'яна церква? Теперішня туристам навряд чи буде цікавою: вони шукають ДЕРЕВ'ЯНІ храми, а за бляхою ходять в будівельні супермаркети, а не на сільські цвинтарі. З книги С. Страшків дізналася, що цей храм привезли з Прикарпаття у 1885 р. - і вже тоді накрили бляхою. 

Інша справа - кам'яна церква св. Параскеви. Зведена зі схожого теребовлянського червоного пісковику, що й місцевий костел, вона й віком не дуже від римо-католицького храму відрізняється: за однією з версій, її закінчили будувати у 1926 р. Пізніше зустріла правдивішу інформацію: на цьому місці у 1847 р. була поставлена невелика церква св. Параскеви. Місцевий священик Василь Чверенчук опублікував у місцевій газеті "Нова зоря" історію храму. Звідти дізнаємося, що про нову церкву на Отинівці на місці скромної старої задумався у 1938 р. священик Петро Коцюбинський. Громада зібрала потрібний для будівництва камінь, деревину та покрівельні матеріали, швидко йшло будівництво, залишалися тільки дахи - але процес перервала Друга світова війна. Навіть бляху і дзвони для даху були вже куплені - просто не встигли встановити, бо забракло дошок для каркасу покрівлі. І бляху, і дзвони з початком війни десь закопали. Камінь з недобудованої церкви, начебто в 1950-х хотіли пустити на зведення сільського будинку культури. та дехто з селян не дозволив його забирати. Старий проект храму знайшли у 1991 р. Гроші збирали всім селом, камінь добували "на майданці", за деревиною їздили в Карпати. Закінчили будівництво чи то у 1992 р., чи у 1994 р. 

Масивні огорожі і міні-ставок біля альтанки з дешевою штампованою статуєю поставили вже в ХХІ столітті, але навіть ці не зовсім витончені прибудови не псують загальне враження від величного, монументального храму. Храм по-хорошому вражає.

В селі в районі Завадиня є ще Успенська церква, зведена в ХІХ ст. начебто на кошти одинокої жінки-польки. 

А ще в Трибухівцях є Бувальщина. Ні, не така - прості бувальщини скрізь є, а тут - кам'яна. У книзі Стефанії Страшків "Трибухівці. Минуле і сьогодення" (Івано-Франківськ, "Нова зоря", 2004) згадано, що біля річки в околицях вулиці Борщівка стоїть фігуроподібний камінь, у нижній частині котрого ледве читається слово "Бувальщина". Про місце в селі склали легенду: колись пішла дівчина по воду, але замешкалася, бо зустріла хлопця. Її мати, коли це побачила, прокляла дитину: "Щоб ти каменем стала". І от начебто та каменюка і нагадує чимось пару людей, біля котрих - відра з водою.