З чого ж почати? Може, з того, що лежить місто посеред Кременецьких гір. Природа тут, як і в наших Медоборах, львівських Гологорах – просто чудова. Схили гір укриті старим густим лісом, з вершин їх відкриваються неповторні пейзажі. Перше, на що ви звернете увагу при під‘їзді до Кременця, - це стрімка Замкова гора з руїнами фортеці, що здійнялася над рівнем моря на 397 метрів. Саме місто наче заховалося в природному каньйоні річки Ікви, біля якої височіють гори Хрестова, Воловиця, Куличівка, Дівочі скелі, Черча.
Назва міста походить від слова “кремінь” – мінералу, якого багато в Кременецьких горах. Форма "Кремінець" – взагалі-то ополячений варіант старої, української назви міста – Крем‘янець. Чому прижився саме такий варіант – не треба пояснювати, думаю.
За переказами, в давнину правив тут князь, у якого була вродлива дочка Ірва. На край дулібів напали кочівники-авари і облягли городище. Аварський ватажок відправив послів з вимогою віддати Ірву за нього заміж.
- У слов‘ян жінки самі вибирають собі наречених, - відповів князь і покликав доньку.
Аварські свати піднесли Ірві шовкову хустку. Та дівчина розірвала її навпіл і сказала:
- Коли ця хустка стане цілою, тоді я буду дружиною чужинця.
Розлючений вождь зайд наказав здобути місто, а Ірву силоміць привести до нього. Хоробро бились дуліби, та сили були нерівними – і всі захисники загинули. Тоді Ірва вихопила меч з рук убитого батька і продовжувала бій. Оточена ворогами з усіх боків, вона наважилася кинутися з високої скелі на гостре каміння. Померла, та не далася чужинцям. З її очей потекли сльози, утворивши річку Ірву.
Після утворення в 9 ст. Київської держави Кременець ввійшов до її складу. За Шимоном Окольським, перша згадка про місто відноситься до 1073 р., та відомості ці не підтверджені даними літописів. У 1199 р. галицька та волинська землі об‘єднуються в одне князівство. Коли в 1226 р. під місто прийшли угри, руські війська вщент розбили їх, а король Андрій, як стверджує Іпатіївський літопис, “смятясь умом і поиде із землі борзо”. Власне, тоді-то Кременець і був вперше згаданий в літописі.
Кременець у той час швидко розвивався, багатів. 1240 року орди монголів підійшли до міста, хоча не змогли його здобути.
1255 р. під Кременцем війська Данила Галицького розбили татарські загони Куремси. Через 6 років, за умовами миру з ханом Бурундаєм, фортецю в Кременці довелося знищити. Лише в кінці 13 ст., за часів правління Мстислава Даниловича, укріплення було відбудоване.
1438 року місто добилося самоуправління. Війти та радники засідали в ратуші на ринковій площі, а в замку була резиденція старости – представника князівської влади.
У середньовіччя Кременець рахувався одним з найбільших міст Волині. В 16 ст. тут мешкало понад 6 тис. людей. Розвивалися різні ремесла, торгівля. на близькій річці Іква було збудовано кілька млинів.
З роком 1500 пов‘язана одна легенда. Татари гнали в ясир групу дівчат і зупинилися перепочити в горах. Темної ночі полонянки втекли. Варта підняла тривогу і пустилася за ними. Не бажаючи знову потрапити до рук ворогів, дівчата піднялися на скелі і кинулися в прірву (традиція тут така, чи що). Відтоді ці скелі народ називає Дівочими.
1536 р. Сігізмунд І подарував Кременець і околиці своїй дружині Боні Сфорці. Вона укріпила замок, який мав високі стіни, 3 вежі, казарми, господарські споруди, порохівні, гармати та іншу зброю.
Управляючи краєм через своїх старост, Бона запровадила систему грошових і натуральних податків. Від‘їжджаючи в Італію по смерті чоловіка, вона вивезла з міста 70 возів різного добра. Згодом навіть іспанський король позичав у неї гроші.
1633 р. при православному Богоявленському монастирі засновано братство, яке відкрило школу вищого типу і заснувало друкарню. Серед викладачів школи був відомий письменник та освітянин Кирило Ставровецький (Транквіліон). У 1637 р. Петро Могила видав фундаційну грамоту для монастиря і братства.
У вересні 1648 р. Максим Кривоніс підійшов з військом до Кременця і обложив замок. Півтора місяця тривали запеклі бої, нарешті, в жовтні фортецю було здобуто і зруйновано. З того часу твердиня вже не відбудовувалася. На П‘ятницькому кладовищі до наших днів біліють вапнякові хрести на козацьких могилах.
З ІІ пол. XVII ст. місто почало занепадати. Єзуїти, що облаштували під свої потреби Богоявленський монастир, у 1702 р. заснували власний колегіум. Будівля, можливо – та не можливо, а точно – найбільша в усьому місті – зводилася в 1731-1743 рр. за проектом архітектора Гіжицького (До речі, він же зводив Успенський собор Почаївської лаври поблизу). В його стінах у 1805 р. було відкрито відому Вищу Волинську гімназію. Незадовго до того, у 1795 р., місто стало повітовим, що сприяло його культурному і економічному розвиткові.
У 1819 р гімназію перейменовують на Кременецький ліцей. Навчались тут переважно юні шляхтичі. За програмою ліцей прирівнювався до Віденського університету. Працювали в ліцеї Йоахим Лелевель – відомий польський історик і громадський діяч, батько Юліуша Словацького – Евзебіуш, який викладав тут літературу разом з драматургом та повістярем Юзефом Коженьовським. Право читав брат Адама Міцкевича – Олександр. Ботаніку викладав Антон Анджейовський, відомий у літературі під псевдонімом Старий Дитюк. Багату наукову спадщину залишив природознавець Віллібальд Бессер, який заснував у ліцеї ботанічний сад, що був одним з кращих у імперії. З ліцею вийшли письменники Т. Олізаровський, С. Вітвіцький, Т. Падура. Останній писав вірші на теми з історії України. Працювали в Ліцеї також відомі художники – дійсний член Віденської Академії мистецтв Ю. Пічман та академік Петербурзької Академії мистецтв К. Каневський.
Під час польського визвольного повстання ліцей було закрито (1831 р.) ліцей було закрито , а його бібліотеку, обладнання, кабінет нумізматики, колекцію картин, гравюр та скульптур передано новоствореному Київському імператорському університетові. В приміщенні ліцею почала діяти православна духовна семінарія, яка проіснувала до 1901 р.
У Кременці народився і провів дитинство Олександр Чекановський (1832-1876) – визначний геолог, дослідник Східного Сибіру. Його іменем названо гірсьий хребет у Якутії.