Про цікавий костел в цьому придністровському селі я дізналася завдяки книжці Валентина Стецюка "Культурні грона Дністра" у 2001 р. - і з того часу хотіла побачити храм своїми очима, але весь час дорога пролягала хай і близько Устя, та не через нього (хоча якщо їдете в Коропець, можна витратити годинку і завернути в Устя Зелене). Нарешті, 9 травня 2004 року наші "Жигулі" дісталися страшненькою трасою в Зелене Устя.
Дорога Монастириська-Франківськ до повороту в Криниці з її чепурним бароковим храмом - чудо: м'які передкарпатські пагорби, вкриті лісами, наповнені грибами (шукала сама!). За храмом звертаємо праворуч і жахливою трасою рушаємо назустріч новим враженням.
UPD-2019: Дорога Криниця-Устя Зелене цілком нормальна, а от з боку Івано-Франківської області їхати не варто.
Є! Ось і омріяний костел. Хвіртка брами гостинно відчинена. Щокасті янголи на фасаді дивують різнокольоровістю, двері міцно ховають від зайд тонкощі католицького інтер'єру, лелеку на вершечку фронтона не видно. Видно, проте, герб Потоцьких, теж барвистий і такий... дещо веселенький. Тиша. Хвилі каштанових ароматів. Дзвіниця поруч з костелом виглядає більш обшарпаною. Забираюсь всередину. Розсипи гуано серед багатолітніх нашарувань пилюки. Все.
Величезний греко-католицький храм напроти костелу теж зачинено. Всі - за святковими столами? Як я любила в дитинстві ці травнені повернення додому, до столу з першими, ще тепличними огірками та помідорами, кружальцями сервелату та канонічними шпротами в центрі... Поки не відвідаю Устя в більш буденний день, так і буде село в моїй голові асоціюватися з весною, безлюддям свята і дурнуватою вірою в те, що все ще попереду, адже - травень, сонце, тепло, сади вбрані в найгарніші шати. Чорт. Хочу туди знову.
Історичних відомостей про Устя в мене обмаль.
Старі назви села - Горожани або Рожани (за річечкою Горожанка, яка тече через село). В XV ст. належало родині Кол. В 1443 та 1448 рр. три сини галицького каштеляна Яна Кола (увага-увага, всіх трьох ТЕЖ звали Янами - у батька точно була небагата фантазія) поділили маєток між собою. Наступного року один з купи Янів віддав Устя під заставу кам'янецькому каштеляну Теодорику Бучацькому, а вже той - Павлу Куропатву. Далі була довга шеренга власників, але вже без курйозів у вигляді одноіменних синів.
У 1548 році Устя Зелене отримало свій герб. На ньому зображено архангела Михайла.
В кінці XVI ст. в Усті Зеленому з'являється оборонний замок. Трохи пізніше на його території виникає перший римо-католицький храм, каплиця св. Якова та св. Анни, зведена в часи подільського воєводи Миколая Мелецького. В 1600 р., коли селом володів Ієремій Могила, занотовано існування ще якогось парафіяльного храму. Візитація 1718 р. відмітила, що в Усті Зеленому є старий і поруйнований дерев'яний Троїцький костел з трьома вівтарями.
Вже того ж року почали будувати новий і мурований - на кошти Ієроніма Дунін-Голавинського. Наріжний камінь освятив львівський суфраган (?) Ян Шанявський 29 вересня 1718 р. Станом на 1735 рік костел вже був збудований.
Чомусь вважалося, що збудував цю тринавну базиліку у 1730-х рр. архітектор-італієць, хоча жодного підтвердження цьому факту немає. Напевно, це своєрідний вияв здивування якісній архітектурі у маленькому містечку чи селі.
Процитуємо занадто оптимістичний натяк на датування костелу св. Трійці від Валентина "Капітана" Стецюка:
"Надмогильна плита в костелі з датою - 1614 рік - свідчить, що він побудований на початку сімнадцятого або в кінці шістнадцятого століття. Пізніше костел був перебудований в стилі пізнього бароко - всередині костелу збереглася соковита барокова різьба, а також рештки фарбування. На рогах фасаду стоять п’ять скульптурних фігур, які довершують імпозантний вигляд костелу".
В XVIII ст. при храмі діяло братство св. Трійці - завдяки пожертві Олександра Яна Потоцького. Святиня мала багатий інтер'єр і церковне начиння. Дотепер збереглися три вівтарі (у тому числі головний), амвон та різьблені елементи. Є шанс, що скульптури в костелі були створені відомим сніцарем того часу Томашем Гуттером. Але так як в той час на теренах Галичини працювало кілька майстерень, у скульпторів котрих була схожа манера, достеменно авторство встановити поки не вдалося.
Під час Другої світової храм закрили, тоді ж хтось поцупив один з дзвонів. Лавиці та фісгармонію в ті ж роки перенесено до греко-католицької церкви. Літургійні предмети вивезено до Польщі. У повоєнний час в храмі влаштували склад сіна. В 1991 р. костел повернули римо-католикам.Вже за років 17-18 парафіян костелу в селі не лишилося - повмирали :(
Храм оточений муром. Висока дзвіниця з тосканськими пілястрами - і вона, і мур з 1741 р. Костел зараз умовно діючий: свого пароха село не має, але на великі свята раніше приїжджали дієцезіальні священики.
Церква Собору Богородиці біля костелу - типовий зразок храмової архітектури кінця ХІХ ст. Більш цікава її дзвіниця. Ще одна цитата Валентина "Капітана" Стецюка:
"... дзвіниця поруч походить щонайменше з сімнадцятого, а може навіть і з шістнадцятого (століття). Вона складена з каменя, а не з цегли, як робили пізніше, і стіни її мають нахил досередини, що є явною ознакою давнини".
У 1992 році у селі з ініціативи краєзнавця та етнографа О. Черемшинського було відкрито художньо-меморіальний музей Ю. Панькевича.
Устя, як і все Придністров'я, здавна славилось своїми ярмарками. Чергувались базарні дні в околиці ось як: у понеділок ярмаркував Нижнів, у вівторок - Коропець і Монастирськ, у середу - Тлумач, у четвер - Зелене Устя. Тлумач славився худобою, Устя Зелене - городиною, Монастирськ - крамом. Селяни завжди були практичними і знали, що, де, коли і за яку ціну можна купити. Зараз, щоправда, тут навряд чи бучно ярмаркують.
В селі є старе окописько (іудейський цвинтар), але я про нього не знала.
