Дуже давно, році в 1999-му, повертались ми з Язлівця через Ягільницю і вирішили скоротити шлях. Юність майже повинна бути бідною, грошей на бензин мені ледь-ледь вистачало, а за картою виходило, що через Улашківці на Озеряни - конкретно так коротше, кілометрів на 15.

Кілометровок і двохкілометровок в нашому арсеналі тоді не було - була, соромно признатися, видрана з старого томика УРЕ карта Тернопільщини розміром з аркуш А4. Ну ви уявляєте, так?

Так я вперше потрапила в Улашківці. Ще з плівочним Кодаком. Село сподобалось ДУЖЕ - і це при тому, що про монастир на горі я не знала, нової церкви в центрі ще не було, а до костелу ми не доїхали, звернувши на Капустинці біля мозаїчної зупинки. Пагорби високі-превисокі, Серет мальовничий, все якесь таке гармонійне - але в один кадр і ракурс не збиралося, а оті 36 кадрів плівки голодній мені мало вистачити на кілька місяців, тож фотографії так і не зробила. Шкодую, так.  

Вже за Капустинцями дорога з асфальтової перетворилася на грунтову, далі почався ліс - і там вже була не дорога, а стежина. Я всяке за роки мандрів бачила, але той кількакілометровий шмат шляху, коли над жигулятком нависали гілки дерев, а під ногами квакали калюжі, запам'ятався як приклад найгіршої з доріг ever.

Пізніше було так: вже в жж-шні часи, здається, в листопаді 2005 року тодішній взаємний френд Нормалайзер написав вже давно неіснуючий пост, де запитував мене, а чого я на сайті мовчу про монастир в Улашківцях. Зажала інфу? Негарно.

Е-е-е... Монастир? Який монастир? На фото була якась коробка зруйнованої будівлі. Не надто фотогенічно, але захоплення Нормалайзера було таким великим і щирим, що вузлик на пам'ять зробила: при нагоді - в Улашківці.

Нагода випала 12 жовтня 2009 року.   

Все було так просто: в 10-35 в Чортків прибув мій автобус, в 10-50 з тієї ж АС відправлявся старельний ЛАЗ на Сосулівку через Улашківці.

Вмйшла в центрі. Вирішила йти за інтуіцією. Та привела до нового собору Пресвятої Богородиці (2000 р.) з новою ж мурованою дзвіницею. Неподалік стояла менша, комбінована: дерев'яний верхній ярус, мурований нижній. Стара дзвіниця пережила свій храм - дерев'яну церкву 1784 р. (згоріла в Першу світову). При церкві діяло популярне братство тверезості (засновано в 1873 р.) - там нараховувалося 1664 члени!

Потім на місці згорілого храму звели у 1921 р. муровану каплицю на гроші власниці села, Людовики Залуської. Каплиця, більше схожа на просту хату, все ще стоїть.

Ще від одного улашковецького храму, Воздвиженського, не лишилося й сліда.

Неподалік - насипна символічна могила-кенотаф воїнам-упівцям - з ангелом-близнюком зі знаменитого новоселецького кенотафу. До речі, кенотаф не новий: на цьому ж місці курган було насипано ще в часи Другої світової. Далі нічого аж-аж-аж не видно. Хіба сучасна школа і садочок далі: помальовані білою фарбою ведмеді у дворі, яскрава радянська мозаїка на фасаді. Ні, без підказок місцевих не обійтися - і я запитала бабусю, де тут в Улашківцях поруйнований монастир.

Бабця вивела мене на проїжджу частину (ай-яй) і тицьнула рукою вперед: На горизонті була гора, на горі була церква. Це, каже, нова, а старі розвалини - там в лісі, трохи далі. Ага. Бачу ціль, іду на неї.

Якби ж то все було так просто... Дорога собі повертала біля сільради, я ж пішла далі - як мені вказала бабця. На будинку біля сільради віднайшовся трохи запафосний герб з лицарем, далі щось на кшталт бульвару з павільйоном, далі - хатки і хатки. Одним провулком зайшла в тупик, повернула в другий - те саме. Зловила діда і десь з шостої спроби він зрозумів, що я хочу. Каже, це не сюди, а на міст. Окей, через півсела назад - на міст.

За мостом ЖОДНОЇ дороги вглиб, до гори і монастиря. Знову запитую місцевого, знову мені показують якусь стежину в траві - мовляв, по ній до дороги, там праворуч - і вийдеш. Пішла. Звернула праворуч. Далі капличка, ще далі - вуличка розгалужується за кожною хатою. Де підйом на гору, ей? :о( Так і бігала з півгодини, поки мене якась жінка ледь не за руку підвела до непомітної стежки між двома хатами. Ще метрів 10 - і починалася хресна дорога-кальварія на гору. Ура.  

Попереджаю: підйом на монастирську гору не легкий, якщо ви не гірська лань - це може зайняти якийсь час. По ідеї туди має десь бути дорога для автівок, але я її не бачила, а на питання про неї робітники в монастирі подивилися на мене якось дивно.

Підніматися важко, але озирніться: панорама Улашковець з Ясної гори напрочуд гарна. І саме з цього ракурсу я побачила і старий костел, до якого потім йшла вздовж Серету. Серет теж видно: саме біля його крутого колінця вже в 1464 р. був центр Улашківців. Про археологічні знахідки доби бронзи і міді промовчимо: ми ж не археологи. Але те, що колись Улашківці були не селом, а містом, слава про ярмарки котрого гриміла на все Поділля і Галичину, з вершини гори розумієш навіть без знання історії. Магдебурзьке право місто мало, а зараз... Зараз досить цивілізоване село, до речі. Близько 1400 жителів.

Про назву поселення (Улашківці, часом Лашківці) ходить кілька легенд. В одній заснування села приписано запорізькому полковнику Улашку (в XV ст. які ще запоріжці були?), який переселився з Січі на Серет разом з друзями та родиною. Начебто загинув і Улашко, і його побратими в битві з татарами, а на честь героїв назвали і Улашківці, і Милівці з Лисівцями та Капустинцями.

За іншою версією, Улаш-паша, ворог Яна ІІІ Собєського, жив тут в часи турецького загарбання Поділля (1672-1699). В одному з боїв паша загинув, але його вояків люди продовжували називати улашківцями. Звідси й назва села.

В одному легенди праві: назва походить від чоловічого імені: Улас, Влас - старе українське ім'я.

До речі: Ясна гора - явна якась паралель з Ченстоховою. Пагорби поруч теж мають імена: Лиса, Стоси.

Між старим і новим монастирями на горі - джерело з статуєю святого і яскраво-синім парканом. Вирішую спочатку йти до старого корпусу. Серед дерев - купи каміння (місцеві запевнили, що це не зараз розбирають руїну на будматеріали, а що в такому стані рештки обителі ще з повоєнного часу). Підходжу ближче до кам'яного щипця - ой. Під ногами урвище в кількаповерхову коробку будівлі без перекриттів. Лячно.

Після дощу, та ще й в пору листопаду, спускатися до підніжжя будівлі келій виявилося важче, аніж підніматися на Ясну гору. Але спуститися варто: тільки так і побачите печеру, з якої василіанська обитель колись починалась (схожі є в Хрещатику, Маліївцях, Рукомиші).

За переказами, монахи оселилися в вапнякових печерах-гротах ще в 1315 р. Саме цим роком датується поява ікони св. Івана Хрестителя. яку в Улашківцях вважають "чудотворною". Каплиця св. Яна-Івана була облаштована в одній з печер. За легендою, цю печеру розширив в 1673 р. (?) сам Ян ІІІ Собєський. Для чудотворних ікон (на пару до Івана була ще Богоматір, подарована родиною Добруцьких-Раціборовських в 1565 р.) вже в XVIII ст. споруджують мурований храм у скелі - такий собі український аналог чорногорського Острогу. Неподалік є менші печери, присвячені св. Івану і св. Онуфрію (без цього святого не обходиться жодний василіанський монастир). Мурована споруда при печері виросла чи то в 1724, чи то в 1738 р. (хоча на око я б дала ХІХ ст.).

Нова церква з великим куполом була зведена "за німців" - в Другу світову. Але не закінчена. В радянський час храм перетворили на склад - тримали там і гречку, і цемент. В 1989 р. взялися до добудови святині. Восени 2009 р. тривали роботи з побудови монастирського корпусу. Працювали на них робітники з Буковини.

Колись поруч з монастирем стояла і фігура Яна Хрестителя над джерельцем. Зараз знову стоїть, тільки от сучасна. Між Яном старим і Яном новим був кам'яний хрест, встановлений в 1856 р. ігуменом Ігнатієм Нагурським. Джерельну воду радять людям з поганим зором. Теж поширене явище.

Дивна річ: славетні ярмарки в Улашківцях спочатку проводилися САМЕ НА ЯСНІЙ ГОРІ. Не внизу, це центр містечка, ні. На горі. За легендою, все почалося після того, як поляки захопили турецький обоз з награбованим і сповістили подоляків, що в Улашківцях 7 липня можна буде купити речі з того обозу (такий собі аналог сучасних магазинів митного конфіскату). Продовжувались такі свята торгівлі два тижні, на них з Галичини, Чернівців і Покуття прибувало до 100 тисяч (СТА тисяч) чоловік. Привозили мануфактуру, вози, упряжі з хомутами, серпи з косами, хустки з кожухами, дзвони і шапки, чаші і хоругви, з Росії гнали диких коней, з Яворова везли дерев'яні миски і ложки, з Кавказу - срібні вироби. Приваблювали люд в Улашківці перш за все ціни: часом вдвічі нижчі ніж в інших місцях. От він, прото-образ оптового ринку. В умовах жорсткої конкуренції продавці кричали-співали-зазивали покупців хоча б глянути на свій товар - за кілька днів в особливо ревних торговців сідав голос.

Був і крам для душі: на ярмарок приїздили єврейськи театр і український театр "Руська бесіда". Співали лірники. Окремим вагоном з Відня прибував реставратор.

За порядком слідкував комісар староства з цілим відділком жандармерії. Хоча крадіжки все одно були.

Про улашковецькі ярмарки згадували в своїх творах Богдан Лепкий - як Лашківці - і навіть нобеліат родом з Бучачу, Йосип Агнон - як Лешковиці. До речі, вони згадані в ПЕРШОМУ творі письменника, який він написав у 8 років - батько його якраз поїхав на ярмарок в Улашківцях.

Б.Лепкий писав так:

“Лашківці - велике село, де бувають великі ярмарки, що на них сходиться велика сила народу. Отже, від Великодніх Свят балакалося про ті Лашківці.<?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" />

Їхали ми ремінним дишлем, бо по дорозі приставали до нас сусіди і знайомі. Заки доїхали до великих Озерянських лісів була нас ціла валка: бричок, найтачанок, возів. Ліс був страшний. Бричка здавалось не дійде до Лашковець. Вибої, вивернуті коріння та баюри здавалось напосілися на її здоров’я. Звернули в ліс, аж нараз побачили перед собою дідівський табір. Горіли ватри, грали на лірах і бандурах, співали побожних і веселих пісень в переміш, навіть також танцювали.

Звернувши в бік заїхали до Лашковець і опинилися на “стації”. “Стація” – це була звичайна селянська хата, куди заїхали на час ярмарку. На великім майдані намети. В наметах усякі народи: вірмени, греки, турки. Товару теж не бракувало. Золото, срібло, самоцвіти, аж за очі хапали. Брокати, дорогі хутра, перські дивани і наші килими, чуда і дива всілякі.  Навіть верблюдів бачив. Такі стояли, як гори. А що вже коней та коней. А штукарі! Яких штук вони не показували. Вечором товариство вибиралося до театру”...

Улашківці гучно ярмаркували аж до 1940-х років, завмираючи з серпдини липня аж до початку липня наступного року. Лише більшовизм витравив старий звичай з поселення. Але площу все ще називають "базаром". Думаю, все відбувалося саме на тому бульварчику за сільрдою - непогане місце для ярмаркування.