Подивитись на церкву я відправилась 15 листопада 2009 р. Серед довгої вервечки похмурих дощових днів нарешті прогноз пообіцяв сонце - і навіть не помилився.
З дорогою просто: що до чого, я звечора роздивилася на Вікімапії (там село чомусь називається КРАСНОКОНЕЦКАЯ СВОБОДА). Поселення було на краю гарно відцифрованої ділянки: кілометр польової дороги від останньої зупинки в Лосячі, далі селом до повороту, далі повз адміністративний центр і нову церкву - і вже на краю невеликого села (479 жителів станом на 2007 рік) праворуч буде потрібний мені дерев'яний об'єкт.
Цифрові технології - сила. Все було саме так, як я і планувала з космосу (а нічого так фраза звучить...). Бабуся, яка стрілася в калабані, яка чомусь в Чорнокінецькій Волі заміняє головну автомагістраль, підтвердила мій напрямок - і згадала про ще один орієнтир: фігуру святої Теклі.
Але з самого початку на повороті мене чекав кам'яний хрест, прикрашений штучними яскравими квітами і натуральними яскравими курами. Опізнавальних знаків на хресті не було: чи це на честь скасування панщини в 1848 р., чи просто на честь перехрестя. Пам'ятних хрестів в селі аж п'ять.
З протилежного боку - крихітний сквер, в ньому набурмосився, похилив голову, сумно звісив довгі вуса срібного кольору Тарас Григорович. Сумно йому, що на кіно-афіші напроти вже давно ніяких анонсів, а може тому, що карантин в Україні - хто Кобзаря знає.
Сільрада, зведена в 1974 р. школа, далі нова, досить симпатична мурована церква (2002) - якраз напроти неї і стоїть мініатюрна баришня з хрестом і державою в руках - обіцяна бабусею свята Текля. А далі вже видно.
Церква й справді непропорційно довга - видно, неодноразово добудовувалась, приростала з усіх боків. Дах під бляхою, бляха на вигляд вже немолода. Що ще про церкву сказати? Одноверха. Скромна. Зачинена. Поруч така ж скромна каркасна дерев'яна дзвіниця - її все ще використовують, бо в нової церкви дзвіниці ще немає.
Даних в мене дуже мало. Перша згадка про поселення - начебто з 1654 р. І нова, і стара церкви мають однакову посвяту - Різдва Богородиці. Старіша вже не використовується, "хоча там ще можна правити" (с) бабця з Чорнокінецької Волі.
Датується давніший храм XVIII ст., ані підтвердити, ані заперечити цей факт я не можу. Хрести на старому цвинтарі навколо церкви - не пізніше кінця ХІХ ст.
На новішому цвинтарі - кенотаф борцям за волю України з скульптурою скорботної матері біля підніжжя. Ще з цікавинок села - чиясь гарна брама з намальованими великими снігурами.
Ах, і ще. Жителі сусідніх Лосяча і Великих Чорнокінців село називають Пузина. Хто його зна, чому.
