Вже в ІІ половині XV століття Ягільниця підвищила свій статус з сільського до міського. В 1518 р. король Зигмунд (Сигізмунд) Старий дарував поселенню магдебурзьке право, а також привілей на щотижневі торги та ярмарок раз на рік.

У 1538 році Ягільницю взяв в облогу молдовський господар Петро Рареш. 

З 1581 року Ягільниця була маєтком магнатів Лянцкоронських, вони (ймовірно, не вони, а він - Антоній Юзеф Лянцкоронський) й побудували тут гарний пізньо-барочний костел (злам XVIII - початок ХІХ ст.) з гербом на фронтоні. Дві невеликі прибудови до храму були зроблені, напевно, у ХІХ ст. 

З 1945 року святині довелося трішки попрацювати зерносховищем. Вірним будівлю повернули у 1989 році. Храм нещодавно відреставровано на гроші фонду Кароліни Лянцкоронської, шкода тільки, не всі деталі декору збереглися. На фасаді в нішах, де колись були святі - пустки. Хто знає, може, це навіть символічно - ніщо як святість? :). Знаю, що збереглися рештки фресок (св. Антоній та Мадонна з дитям), але побувати усередині храму не довелося ні разу, хоча в Ягільниці була разів зо п'ять. 
Поруч з храмом, в одноповерховому будинку, розміщено музей історії села. Він не працює у вихідні дні, а в будній день мені, на жаль, не довелося ще ні разу тут побувати.

Через дорогу від костелу і музею - мурована греко-католицька Вознесенська церква. Дати її побудови у джерелах зустрічала різні - і 1782, і 1885 роки. Яка більш правдива, судити не візьмуся.

На протилежному високому пагорбі (а це вже Нагірянка, хаха) зберігся мурований замок, зведений на давньому замковищі тут за наказом майбутнього пільного гетьмана та руського воєводи  Станіслава Лянцкоронського в 1630 р. Фортеця була однією з найміцніших на Поділлі. Місце для замку було вибране дуже вдале, але й це не завжди допомагало його оборонцям. Тут побував Богдан Хмельницький, та не зміг підкорити твердиню. Лише 1655 року - як стверджує путівник, через зраду в гарнізоні - замок було взято козаками Бутурліна. Пізніше якийсь час тут хазяйнували турки: вони залишили в Ягільниці башу із гарнізоном. 

В ХІХ сторіччі австрійська влада отримує у власність замок - Лянцкоронським він вже не був потрібний, бо архаїзм і все таке. Глибокий перекоп було засипано, знесено в'їзну браму та два бастіони, які охороняли підступи до фортеці з півдня. Замковий комплекс з уцілілими будинками було перероблено на тютюнову фабрику (свідчення цього - давня поштівка в галереї поруч з текстом), яка в радянські часи перетворилася на тютюново-ферментаційний завод. Потім в цих стінах, які суворо охороняють сторожі та де-не-де дірявий сітчастий паркан, працювало якесь спільне підприємство по виробленню косметичних засобів (переважно випускали рідке мило).

Оборонний характер споруди зберігся, незважаючи на всі перебудови. З пагорба, на якому височить костел, можна добре побачини рештки бастіонів, на яких стоїть замок з цікавим архітектурним вирішенням даху. На територію мені потрапити не вдалося, незважаючи на пошуки шпарини в паркані - лазу не знайдено, хто знайде, повідомте. 

Восени 2007-го року український інтернет облетіла звістка: фортецю в Ягільниці тодішній власник, росіянин Олександр Потьомкін виставив на продаж, просить 950 тис. американських доларів. Обурив і сам факт продажу пам'ятки, і те, що споруду на спеціально створеному під продаж сайті рекламували моїм текстом про замок. Крім вкраденого, була й скупа інфа: загальна площа споруд комплексу - 14 216 кв. м, площа ділянки - 4,4 га. Невелика частина замку, яка належала косметичному виробнику рідкого мила "Глобал-косметік", на продаж виставлена не була. Купила "нерухомість" з потенціалом чернівецька фірма "Атлас". (Вона ж потім придбала і замок у Кудринцях, але там не робиться взагалі ні-чо-го).

План перетворення руїн ферментаційної фабрики на крутий готель з музеєм передбачав роботи протягом п'яти років, тож наприкінці 2012 року Україна мала б мати приведений до порядку архітектурний комплекс. Якраз у п'яті роковини купівлі чернівчанами замку проїжджала повз нього. Не змінилося нічого.

Станом на 2013 рік замок-фабрика все ще у стані підлаштування під туристичний об'єкт. Поки що начебто туристів пускають за так - якщо вдасться знайти і вмовити того, хто пустить. 30 червня 2015 року - візуально не змінилося нічого. Ні туристів, ні робіт.

Відомості про замок, хоч які скупі та сухі, я знайшла в путівнику 1960-х рр. по Тернопільщині. Як з'ясувалося пізніше, автор путівника сам користувався путівником же, але більш давнім - польським, зразка 1929 року, де ще повідомлялося про кількість жителів села - 3000 - та наявність залізничної станції. Біля замку – величний пам‘ятник Тарасу Шевченку та магазинчики. Поруч з пам‘ятником – коротка та мальовнича, але дуже вже страшна дорога на Озеряни. Манівцями, лісовими стежками, якщо не шкода власного транспортного засобу, можна добратися до іншого цікавого та старовинного села, та краще іхати більш пристойними, хоча й довшими, трасами. 

Не знаю, наскільки туристу згодиться вищеназвана інформація, а ось нижченазвана - напевно що так. Дмитро "Командор" Іванов, який допомагав колись сайту світлинами старожитностей України, дуже і дуже нахвалював місцевий ресторан "Принц". Розташований цей заклад харчування у невеличкій приземкуватій хатинці неподалік від сільського цвинтаря (тут збереглося чимало старих скульптурних надгробків), але хай вас не лякає близькість гіпотетичних зомбі: Дмитро стверджує, що кухня там чудова і дешева, а готують все швидко і якісно. Власну нагоду пересвідчитись в цьому мала, але сплюндрувала. Виправдовую себе лише тим, що я - не гастрономічний критик, хоча поїсти люблю.