Координати: 50°40′59″ пн. ш. 26°11′33″ сх. д.

Карта

Близько 2,7 т.ж. 

Городок на річці Устя (притока Горині), поблизу обласного центру, є одним з найдавніших поселень Волині. В XV ст. він належав князям Несвізьким. Князь Семен Васильович Несвизький, купивши в 1461 р. Рівне, ймовірно, почав називати себе Ровенським. Це його вдова Марія зведе Рівненський замок - а от мешкати буде (поки триватиме будівництво) саме в Городку. В ті часи там вже був якийсь замочок. Її дочка Анастасія Семенівна Гольшанська записала Городок з присілками. обарів та кілька інших поселень Києво-Печерській Лаврі. Так в XVI ст. замочок в Городку став оселею монахів - а принагідно ще й резиденцією митрополитів і архімандритів Печерського монастиря. 

Коли за Андрушівським трактатом Київ відійшов до Росії, король Ян ІІІ Собеський віддав Городок і Обарів львівському і кременецькому греко-католицькому єпископу Йосипу Шумлянському. Єпископ Афанасій Шептицький звів у Городку муровану барокову церкву з гарним куполом. Портрет фундатора храму в повний зріст в білих шатах зберігався в храмі до 1939 р. 

На початку XVIII ст. з дозволу короля Августа ІІ Городок дістається Гелені Ледоховській, а пізніше, ймовірно, відходить до Любомирських. В 1730 р. ці маєтності повернулися знову до греко-католицьких митрополитів. 

Коли наприкінці XVIII ст. село відійшло до Росії, Катерина ІІ надала його угорському емігранту, агенту графа д'Артуа графу Валентину Естерхазі (1740-1815), котрий і оселився в Городку. Наступним власником поселення був його син Владислав, котрий помер в Городку близько 1886 р. На відміну від свого батька, відданого угорця, Владислав (який славився як бабник) швидко сполонізувався. В городоцькому палаці часто бував найплодовитіший польський письменник  Юзеф Крашевський. Владислав дітей не мав, і після його смерті Городок дістався в спадок його угорським родичам. Останнім власником маєтку, напевно, був барон Т.Штайнхайль (N. Steinheil), який прославився своєю великою любов'ю до археології. З того, що здобув під час розкопок в Городку і околицях. він утворив в палаці невеликий приватний музей, куди могли потрапити всі, хто цікавився археологією і етнографією. Серед 950 експонатів музею були кахлі з давніх волинських шляхетських дворів та рукописи. Під час Першої світової колекцію вивезли з Городка - і вона була втрачена. Гомілку ж мамонта, котру знайшли поблизу ще в часи Естерхазі, граф відправив в зоологічний кабінет до Парижу. 

Як виглядали замочок і перебудований з нього монастир, абсолютно невідомо. В третій раз ті самі мури в певній мірі були використані, коли в Городку в кінці XVIII ст. зводили нову, тепер вже виключно світську резиденцію в класицистичному стилі. Місце ж було хороше: на південному краю великого острова, який утворював розлив Усті і ставків. Задня частина палацу безпоселеньо примикала до церкви. До 1914 р. будівлю фарбували в жовтий колір. Про інтер'єри споруди нічого невідомо. Парк навколо палацу розбив, скоріше за все, в 1820 р. Діонісій Міклер. Західний берег острова був обсаджений могутніми тополями, які закривали вид на сільські хатки за ними. Весь парк був сповнений старих дерев (в тому числі й екзотів). Тут були розкішні види на околиці. Парк вважався одним з найгарніших на Волині. На острів вів залізний міст, в минулому підйомний.