Карта

Координати: 50°57′33″ пн. ш. 26°48′05″ сх. д. (G)

Ми (я, Софія, Кіфа та Шукач) жарким вересневим пополуднем летіли в кіфиній машині назустріч омріяному Губкову. Волинську перлину не бачив ще жоден з нас, ми були піонерами - для себе самих, а це теж не мало. Дорога плутано стелилася волинськими селами. Я чортихалася про себе - стільки кілометрів проїхали, кілька райцентрів лишили позаду - ну он хоча б Березно, - а все ще нічого цікавого не побачили.

 СТОП! А що це за деревами таке? Виглядає на щось антикварне. Зупинка мотору!

Ось так ми і потрапили в тенета моквинського костелу та моквинських дітлахів та краєзнавців :о).

Як я люблю ось такі несподівані, неплановані знахідки в провінційній тиші селищ і сіл, знали б ви! Імпровізоване дослідження затягнулося більш як на півтори години, але варто було поглянути на наші обличчя - ми анітрішечки не жалкували про це. І як добре, що за допомогою місцевої дітлашні вдалося знайти тих, хто щиро цікавиться історією рідного містечка і може щедро поділитися знаннями з дещо ексцентричними туристами з червоного авто!

Отже, про невеликий і, можливо, не вельми цікавий храм в тіні старих дерев та про поселення, в якому він знаходиться, вдалося дізнатися ось що:

Назву свою Моквин отримав не дарма: тут часто бувало мокренько від Случа, що не хотів після дощів триматися своїх берегів та розливався околицею. Болотиста територія. Місцева вчителька Тетяна Лафінчук розказувала про надзвичайний довгий дощ в 1934 році, коли село перетворилося на міні-Венецію. До речі, одне з сусідніх з селищем озер називається Безоднім - і може похвалитися легендою про себе (колись в його води начебто провалилася церква, а значно пізніше вояки Другої світової потопили в його водах танк). До речі, з 1962 і по 31 жовтня 1990 року селище називалось Першотравневим. Ніяка назва.

До речі, має всі права на існування також версія про фінно-угорське походження квакаючої назви поселення - нехай до Москви і далеко, але Іква тече теж Волинню!

Була в селі і дерев'яна церква (див. фото), зведена одночасно з костелом в 1895 році. В 1960р. її підірвали (за що, вірять жителі селища, нащадки місцевого Герострата до сьомого коліна народжувались і народжуватимуться глухими), а вже після розпаду СРСР на її підмурках звели церкву-клон, щоправда, на кілька метрів нижчу.

Той 1895 рік був для Моквина роком піднесення та будівництва - церква, костел, папірня... Парірня робила і картон - з ганчір'я, яке вимінювалося в селян на брязкальця на кшталт мідних хрестиків, дерев'яних гудзиків тощо. Ось де і правда - шило на мило... У 1898 році Валевський засновує Товариство картонно-паперової фабрики "Моквин". Кількість жителів на той час сягнуля 1683 чоловік.

У 1861 році, коли кріпацтво нарешті залишилося в минулому, жителі Моквина отримали в наділи по 7-9 десятин землі.

В другій половині ХІХ століття село познайомилося з залізницею - неподалік пролягла гілка Рівне - Лупінець.

У 1867 році в Моквині з'являється перший навчальний заклад - парафіяльна школа. З 1882 року діє поштова контора.

Під час столипінських реформ багато жителів Моквина розселяються по хуторам на відстані 2-5 км від селища. Думаю, якраз в ті часи виникло сільце Новий Моквин, яке можна розгледіти лише на картах-кілометрівках.

1909 року відкривають однокласне сільське училище, яке знаходилося в приватному будинку. В училищі навчалося 60 хлопчиків та 4 дівчинки.

Про ХХ століття, партизанщину та інші події нам не розказували - але про це можна прочитати, наприклад, тут. А в цьому альбомі можна оглянути моквинські доти 1939 року. 

До речі, папірня в Моквині функціонує дотепер. Роблять між іншим туалетний папір. А що, теж потрібна штука!

Про замок, який стояв на узвишші на краю поселення, пам'ятають ще місцеві старожили. Пам'ятають і гарні ліхтарі, що освітлювали чудово впорядковану та загороджену територію маєтку по вечорам, і псарню - пан Валевський любив собак, і гарний фруктовий сад навколо двоповерхового замку, і два фонтани по боках від будівлі. Був на території саду звіринець: вовк в вольєрі, кілька диких кіз, які мали право вільно пересуватися маєтком - окрім святкових днів, коли їх прив'язували: занадто людно було тоді тут, з протилежного вовку кутка огорожі, через браму, віруючі з'їжджалися до костелу. Добротна огорожа трималася найдовше - її розтаскали на каміння не більше 10-20 років тому.

Не варто шукати на замчищі уламків товстих стін чи залишків башт: лишилися подекуди стіди фундаментів у траві, оце й все. Замок був дерев'яним. Білосніжна будівля моквинського будинку культури, хай там як архаїчно виглядають її величезні напівкруглі зверху вікна - новобуд  (якщо так можна казати про споруду, що відствяткувала в 2005 році свій півстолітній ювілей). Але новобуд, зведений на підмурках старих замкових підвалів.

Яким був замок у Моквині, пам'ятають старі модрини біля клубу - але мовчать, не видаючи таємниці.

Валевський був гостинним господарем для поляків-"осадників", які їхали на "кресовий" край світу в пошуках чи то свободи, чи то грошей. Польські колоністи, переважно колишні військові (улани, як нам розказували) селилися навколо панського маєтку.

Потрапила мені в руки видана в Польщі багато ілюстрована книжка "

Swiatynie Wolyni". Там була інформація і про Моквин. Ось що саме я вичитала:

"Філіальний костел Встановлення Чесного Хреста в Моквині було зведено стараннями Станіслава Любомирського в 1750 р. (тут явна плутанина з каплицею, що не збереглася до наших часів). Консеквація 1830 р. бускупом Каспром Цєцішовським. З 1945 р. слугував колгоспним складом. Довгий час стоїть пустий і здевастований, без даху і вікон".

Нічого революційно-нового. А ось архівне фото з 1930-х років значно цікавіший документ. (Див. поруч).