Координати: 51°07′42″ пн. ш. 26°18′15″ сх. д.
Карта. СМТ у Сарненському районі Ровенщини, на лівому березі Горині. Близько 4 т.ж. -а колись це була столиця князівства. Навіть у Києві називали вулицю на честь Степані: Степанською була сучасна Привокзальна.
Перша згадка - під 1289-1290рр.
Назва, за переказами, увіковічнила засновника містечка - боярина Степана.
В кінці ХІІІ ст. Степань, столиця удльного князівства, належала князям Дубровицьким з роду Рюриковичів. В часи Владислава Ягелли Степань дісталася литовським князям, а з середини XV ст. разом з навколишніми селами стає власністю польської корони. В 1431 р. переховувався в Степані бунтівний князь Свидригайло. Казимір Ягеллончик подарував Степань і околиці Семену Васильовичу Колоденському (Несвіському). Єдина його донька Анастасія вийшла заміж за князя Семена Гольшанського. В 1511 р. король Зигмунд (Сигізмунд) І підтвердив право власності на Степань київського воєводи, князя Костянтина Івановича Острозького, зятя дочки Семена Гольшанського Тетяни.
Саме князь Острозький збудував у Степані на місці старого дерев'яного муровану твердиню. При фортеці була православна Троїцька церква (1523). В замку бували Стефан Баторій, Стефан Чарнецький, російський цар Петро І. При твердині в XVII ст. був Михайлівський монастир з церквою св. Юра (Георгія), в ньому зупинялися задунайські митрополити та закарпатські єпископи. Монастир зруйнували води Горині. Залишки степанської фортеці (зруйнована вона, ймовірно,в часи північної війниу 1708р., вже в середині XVIII ст. комплекс був суцільною руїною) існували ще на початку ХХ ст. А доля Степані повторювала в загальних рисах долю Острога - власники в поселень були ті самі.
Князь Януш Сангушко у 1753 р. подарував степанський ключ князю Юзефу Любомирському. Та вже у 1771 р. онуки Юзефа були змушені були відступити ці землі Юзефу Потоцькому - через борги їхнього батька, Станіслава Любомирського. Потоцький у свою чергу у 1776р. відступив Степань галицькому каштеляну Станіславу Ворцеллу (Stanislaw Worcella, помер біля 1778р.). На той час містечко нараховувало 521 будинок. Ворцелли володіли Степанню аж до повстання 1830-1831рр., коли були змушені маєток продати російському дворянину Таміліну. Змушені тому, що сини тодішнього власника маєтку, Станіслава Грегожа Ворцеля, були замішані у повстанні. Юного Миколая Ворцеля ще в 1828 р. зіслали вглиб Росії за контакти з декабристами. Другий син, Станіслав (1799-1857), випускник кременецького ліцею та вільнюського університету, був відомим діячем руху за незалежність, значною фігурою французької еміграції. Хтось з Ворцеллів після повстання емігрував, хтось оселився разом з родиною в крихітному будиночку неподалік від маєтку. Тамілін же відпродав ключ княгині Абамелек. Щось там було не зовсім чисто, за маєток ще якийсь час йшли судові процеси. Нарешті, ключ опинився в руках варшавських підприємців Й.Блоха і В. Е.Рау - з метою нещадної експлуатації степанських лісів. На той час в Степані проживало 3300 осіб.
В Степані тих часів крім руїн замку (з великими пивницями, в яких, за легендами, жителі містечка ховалися під час турецьких і татарських набігів) була й старовинна синагога у мавритансько-готичному стилі та більш новий, численні православні церкви (мурована Миколаївська від 1775р., зведена Ворцелями; дерев'яні Преображенська (1779), зведена на кошти міщанина Степана Сухозента, цвинтарна з XVII ст. та Успенська (XVII ст.) на Лебединці) і досить скромний католицький костел. Зберігався й старий скромний шляхетський двір, зведений наприкінці XVIII ст. - ймовірно, Ворцеллами. Навколо палацику стояли ще більш скромні будиночки - для слуг та господарських потреб. Один з остатніх власників садиби з роду Ворцеллів, Миколай, незадовго до еміграції взявся будувати в Степані більший двір, але так і не встиг довести справу до кінця. З нових споруд з'явився павільйон з круглою вежею та брамний корпус.
В міжвоєнний період від колись великого парку залишилися лише жалюгідні рештки, зараз - це лише кілька старих дерев. Старий двір та інші споруди повністю зникли - лишилися хіба фундаменти годинникової вежі. Проте до цього часу в центрі селища, над Горинню, піднімаються вали замку - висотою до 10 м. Замчище- чотирикутник зі сторонами у 60 і 80 м. В траві можна роздивитися невеликий фрагмент колишньої замкової брами. Та не це цікаво, а от що: зведена на розі колишнього замку водонапірна вежа є перебудованою в повоєнні роки фортечною баштою, відомою як вежа Стефана Баторія.
Ну і дерев'яна Троїцька церква є (1759), авжеж - по-волинському блакитна.
Наприкінці ХІХ ст. у Степані проводилося шість ярмарок на рік, працювали лісопильні, паркетні фабрики, столярні майстерні, а також богадільня та церковно-приходське училище. Степанську деревину експортували у Лодзь, Одессу, Варшаву. В містечко вела залізнична гілка - до лісових дач "Товарищества технічної розробки лісних продуктів".
В радянські роки Перображенську церкву було зруйновано, у Миколаївській був більядр санаторію "Горинь", а Успенську перенесли в Сарненський музей народної архітектури. Цей санаторій "Горинь", велетенський, радянський, трішки перелопатив на свій лад давнє регулярне планування містечка - а до появи санаторію в Степані все ще чітко вдадувалася ринкова площа. Та що поробиш - в Степані є джерела корисних мінеральних вод, так що тут просто-таки мусив бути курорт.
В часи німецької окупації у 1942 р. в Степані було влаштовано гетто, де в серпні було знищено близько 3000 іудеїв.
