Координати: 50°28′31″ пн. ш. 25°56′43″ сх. д.
Карта. Село на річці Стубля у Дубненському районі, 1,7 т.ж. 2 км від шосе Дубно-Рівне.
Варковичі у XVI ст. були родинним гніздом роду Мишків гербу Корчак. На поч. XVIII ст. власниками стали Ледуховські, а потім - до сімейства Турно. В 1725 році стараннями власників (Ледуховський, думаю) Варковичі отримали міські права. В 1729 р. Якуб Ледуховський заснував у поселенні бернардинський монастир. В останнє десятиліття XVIII ст. граф Степан Турно продав Варковичі Проту Потоцькому, а той невдовзі поміняв село на Ворончин над Бугом з його власником, Юзефом Млодецьким. Потім, коли у Станіслава Млодецького маєток конфіскували за гіпотетичну участьу повстанні 1863 р., місцевість дісталася вільнюському губернатору, генералу Володимиру Назімову (помер у 1874 р.) та його двом дочкам-спадкоємицям.
Але це вже нецікаво. А от Млодецькі... Сцибор-Мархоцького пам'ятаєте? У Варковичах відбувалося щось подібне до Миньковецької держави. Тільки без прогресивних ідей - лише гра в суверенність і власну державу, парадний церемоніал і велетенська кількість слуг. Набрали державний штат з власних підданих, в будь-які поїздки - навіть до сусіднього села Верби - споряджали цілий караван, який охороняли (від кого? навіщо?) українські козаки, а ще й одяг там був якийсь СВІЙ, дивний... Козаки, озброєні списами, також стояли на варті біля палацу. Ян Казимір Млодецький (помер у 1854 р.) вів обширну переписку з губернським урядом - та все так каліграфічно, гарно, непросто: на кожному папірці були реквізити Варковицької держави. Щороку 1 січня власник маєтку зхапрошував урядовців з Дубна до святкового столу. Під тарілкою кожен з них знаходив конверт з енною сумою, яка відповідала їхньому чину. Й. Дунін-Карвицький описав життя Яна Казиміра Млодецького оповідання (вийшло у збірці "Поїздки по Волині", Львів, 1898).
За старими переказами, палац у Варковичах (ймовірно, зведений у XVIII ст. і вже у столітті ХІХ виглядаючий як страшезний анахронізм) було перебудовано з замку XVI ст. Замок звели начебто ще Мишки. Та більш правдоподібною версією є наступна: палац звели Ледуховські на початку XVIII ст. Є й третя версія: Ледуховські пристосували собі під житло приміщення колишнього кляштору барнабитів. Правду вже, напевно, не дізнатися.
Замок-палац був у плані схожий на підкову. Описи сучасників згадують ще дуже довгі балкони та велику залу - одночасно їдальню і вітальню. Коли Наполеон Орда побував у Варковичах в 1872 р., він ще застав там підйомний міст, ровесник замку, хоча й романтизований під нео-готику. Проект перебудови підготував у 1833 р. Генрик Іттар, видатний архітектор-неокласицист, італієць за походженням. Зрозуміло, що в ХІХ ст. міст був суто приємною декорацією, а не суворою необхідністю. Канал, що оточував резиденцію Млодецьких з трьох боків, вливався за будинком до великого ставу. По обидва боки від оточеного водою будинку, в невеликому парку знаходилися флігелі та господарські споруди.
В часи Назімова і далі в палаці продовжували мешкати. а от ремонтом себе не засмучували. Споруда потрохи перетворювалася на руїну. Саме рихлим, нещасним стариганом і отримала Російська імперія цю споруду на межі ХІХ-ХХ ст. - в царської влади був план перетворити будинок на казарми. Після Першої світової війни палац вже не існував.
В часи нацистської окупації у селі існувало гетто. Костел св. Франциска монастиря бернардинів перероблений під православну церкву (причому ще після січневого повстання. Католики знову отримали храм у 1923 р. Та після Другої світової святиню закрили). Вже в нас шас було добудовано дзвіницю, а на костел втиснено сім верхів. Кляшторні будинки було розібрано ще після 1863 р. Сільський будинок культури стоїть на колишньому католицькому цвинтарі. Біля дороги на Озеряни - залишки іудейського кіркута.
