Комплекс розташувався зовсім недалеко від райцентру — якихось чотири кілометри в східному напрямку. Передмістя Острога, що витягнулося вздовж дороги до Межиріча, не дарма в народі називають Бельмаж. В цьому абсолютно не слов’янському на слух топонімі все ще можна вгадати спотворений французький вираз „belle image”.

"Гарна картина!", "Чудовий вид!" — певно, саме так колись вельможні пани, власники Острога та сусідніх сіл, вигукували в захопленні, побачивши місця на околицях міста. І були абсолютно праві в своїх естетичних вподобаннях: краєвиди навколо Межиріча запаморочливо-гарні, з величезними спокійними плесами озер, в яких віддзеркалюються важкі пузаті хмари, з тихими лісками та пасторальними селами. Зліва — зелені луки в поймі Вілії, праворуч хвилями підносяться пагорби, які поросли садами та невеликими перелісками. Дійсно, Бель Імаже.

І ось, нарешті, попереду та трошки ліворуч — рукотворний вертикальний орієнтир для подорожніх: межиріцька Троїцька церква. Не менш мальовнича й панорама Острога за спиною. Якось несподівано колона будиночків з лівого боку поступається місцем дзеркалу ставка, який живиться водами річечки Свитеньки, лівої притоки Вілії. За ставом з-за могутніх тополів та старих похилених верб чітко вимальовуються контури башт та бань Троїцького монастиря-фортеці. Звідси, з-за ставка, панорама здається нереально-фантастичною: ощерблені мерлонами оборонні стіни обіцяють зустріч з казковим замком сплячої красуні, а зовсім не з чоловічим монастирем, місцем покори та духовних подвигів.

Тут, за високими, майже фортечними стінами, по-домашньому спокійно. „Мій дім — моя фортеця”? Ченці радше б сказали: „Мій монастир — моя фортеця”. Чотири вежі, що розташовані по кутам стін, виглядають ошатно та по-святковому привабливо. З п’ятої, в’їздної, в XVIII ст. зроблено дзвіницю. Звідси пряма доріжка веде на монастирське подвір’я.

Багато квітів — а ще будівельних матеріалів по всьому периметру стін. Перманентні оновлення та реконструкція комплексу тривають вже не перший рік (комплекс повернули православним у 1991 р.). І коли на підтримання храму в належному стані коштів, здається, вистачає, то на оборонні стіни в монахів не лишається чи то часу, чи то бажання щось відновлювати.

Можна розгледітися навколо. Троїцька церква видається близнюком Богоявленського храму в Острозі. Святині схожі за розмірами, плануванням, в обох по п’ять верхів. Та якщо й можна когось з будівничих звинуватити в плагіаті, то тільки не межиріцьких майстрів: до реконструкції Богоявленської церкви майже вся її верхня частина була зруйнована, а от межиріцький храм зберігся краще і багато в чому слугував реставраторам за зразок. Уважне око помітить різницю між церквами: Троїцька нижча, масивніша, з могутнішими контрфорсами.

Щоб помилуватися по-барочному розкішними інтер’єрами храму, доведеться звикнути до думки, що тут — діючий монастир і в „легковажному” вбранні всередину не пускають (крім того, станом на червень 2010 р. в церкві все ще тривають _реставраційні_ роботи. Про них ходить багато неприємних чуток - начебто старі розписи монахи чи то оббили, чи то замалювали :о(). Але барокові різьблені кіоти все ще існують. Ще б пак, за легендою, кіоти подарувала обителі Катерина ІІ (нічого, що в її часи монастир був католицьким?).

Тутешня ікона богоматері "Житеподательниця" — найцінніший скарб монастиря. Вона написана в XIV столітті і привезена як дарунок від Константинопольського патріарха князем Острозьким. Таким чином владика віддячив князю за вірність та відданість православ'ю. Образ супроводжував Острозьких у походах. З часом причина переплуталася з слідством, і в князівській родині з'явилося повір'я, що усім своїм перемогам воїни зобов'язані заступництву саме цього образу. У 1779 р. образ був коронований надісланими папою Римським Бенедиктом XIV з Риму коронами. В 1997 р. був встановлений день на священому синоді з митрополитом Володимиром було встановлено день шанування межиріцької ікони - шостий вівторок після Пасхи. З тильного боку ікони збереглися металеві вотиви. Вони збереглися частково - частина вотив лишилася в Харкові (там ікона переховувалася 4 роки в часи Першої світової війни).

Наступний цінний для православних образ — ікона Антонія Великого, яка начебто зцілює серцеві болі. На жаль, не вдасться перевірити, як збереглися інтер’єри келій, навіть якщо ви вбрані дуже скромно: вони використовуються зараз за своїм призначенням.

Ще один цікавий привіт з минулого чекає на відвідувачів за монастирськими стінами. Посеред чистого поля – високий ренесансний комин. Біля цієї старовинної печі, напевно, довгими зимовими ночами грілись вартові, що охороняли місто. Колись в середині печі стояв великий чан, в якому варилася смола. У мирний час піч пристосовували під кузню. Коли в палаці Януша Острозького влаштовувались бенкети, тут смажили дичину.

Недалеко від печі — масивні, колись могутні Заславські ворота. Саме звідси колись відправлялись подорожні до Заславля (зараз – місто Ізяслав в Хмельницькій області). Не варто чекати на диво: пройшовши через ворота, потрапляєш не в середньовічну казку, а до скромних селянських хатинок. Оживити місто Межиріч вдасться хіба що в мріях.