"Один з найдавніших подільських монастирів, літописи XVI століття вже називають його не інакше як "дуже старий"" - такою була чи не перша фраза, яку я прочитала про Преображенський василіянський монастир поблизу затишної Теребовлі.
Далі вже була справа техніки - у тому розумінні, що саме техніка у вигляді автомобіля жигулі випуску 1980-го року довезла нас крутою, по-карпатському гірською лісовою стежиною (на дорогу цей шлях не тягне) до старих стін під наглядом старіючих військових локаторів.
Що, затаїлися в очікуванні на докладний опис траси? А я візьму і обмежусь лише приблизним: мальовничі монастирські руїни розташовані десь в трьох кілометрах на південь від райцентру, на горі поблизу передмістя Теребовлі села Підгора, у межиріччі Гнізни та Серету. Місце розміщення вплинуло на назву об'єкту туристської уваги: конвент називають то Підгорянським, то Теребовельським, а іноді навіть чомусь Семенівським (село Семенів розкинулось неподалік, але Підгора все-таки ближче). Хоча остання назва може пояснюватися й по-іншому: Семенів здавна належав місцевим монахам.
Та повернімося до Теребовлі, звідки й вирушати спраглим розвалин подорожнім до описуємого об'єкту. Минаємо взуттєву фабрику, кілька теребовлянських п'ятиповерхових "висоток", невеликий будинок польської польової жандармерії, консервний завод та СШ №1. Через дорогу від навчального закладу розташована військова частина. Що цікаво: розміщуються українські вояки у колишніх кавалерійських казармах імені наслідника престолу архикнязя Рудольфа, який у 1888р. відвідав Теребовлю. Казарми збудували, напевно, того ж року. Ще кілька слів про цей об'єкт: наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у казармах перебував 10-тий полк драгунів, рекрутований виключно з гуцулів. Поруч розміщувалися казарми 24-го піхотного батальону єгерів та військовий шпиталь. З 1924р. до початку Другої світової війни тут квартирував особовий склад 9-го полку малопольських уланів. Деякий час служив у Теребовлі майбутній генерал Бур-Комаровський, пізніше один з керівників Армії Крайової та організаторів антифашистського повстання у Варшаві на початку 1945р. Під час війни тут був табір для військовополонених - червоноармійців та переведених з Рави Руської французів. А за совєтів у казармах був особовий склад радянської авіачастини. Аеродром збудували у монастирській вотчині - у Семенові.

Які ви молодці, що все це прочитали! Минаємо ще завод сухого знежиреного молока, а вже за ним - лісок. От і потрібна нам Підгора.

На той час у монастирі було 19 ченців (це багато, до речі: середня кількість монахів подільських обителів рідко коли перевищувала 5 чоловік). Під управою монастиря знаходились Звиняцька та Збаразька обителі. У 60-х рр. XVIIIст. ігуменом стає Іраклій Костецький, який загинув мученицькою смертю в часи Коліївщини. За його правління монастир стає ще й центром студій для чернечої молоді. Тут викладали богословський та філософський курси, була багата бібліотека. Можливо, одна з башт, північно-східна, служила монахам ще й астрономічною обсерваторією. 
Розквіт монастиря було перервано австрійською владою 1 січня 1789р. Монастирський будинок продано за 704 гульдена, церква стає парафіяльною, більшість книг з бібліотеки передано Львівському університету та Бучацькому монастирю. Головний церковний престіл опинився у Янівському костелі, іконостас роботи І. Рутковича - у парафіяльній церкві св. Михайла с. Могильниці, розкішний 12-раменний свічник - у теребовлянській синагозі, менший дзвін оселився в Теребовлі, а великий дзвін дістався аж до Зарваниці. Місцевість купив собі граф Дідушицький. 

Занепад обителі частково було перервано на початку ХХст., коли церкву за проектом Талея Макловського відновили та покрили бляшаним дахом (на старих поштівках видно, що башти-дзвіниці тоді не було). Влітку тут відбувалися церковні відправи в свята та неділі. Значно погіршилась ситуація під час першої світової: росіяни не довго думаючи висадили динамітом в повітря старі мури, мотивуючи це тим, що ця оборонна споруда - австрійська. Гм. Одна з стін знищена була повністю. А за динамітчиками підтяглися й мародери з місцевих, які допомогли москалям, розтаскуючи церковне начиння, здираючи бляху з даху храму та розбираючи по камінчику огорожу. Продинаміли бовдури пам'ятку :(.

Ще одна реставрація мала місце в 1926р. стараннями воєводського консерватора (реставратора). Після Другої світової через байдужість влади (монастир спочатку навіть не включили до каталогу пам'яток, які охороняються законом!) оборонні мури продовжували розтаскувати - з них робили дороги (і доля помстилася негідникам: гірших дорог ще пошукати треба). А військові "квартиранти" були фінальним акордом в багатолітньому опусі руйнування Підгорянської обителі. Де був монастир, з'явився склад.

Лише на початку 1990-х років монастир знову отримали віруючі. Парафіяни сіл Зеленче та Підгори під керівництвом пароха Ярослава Стрілки відбудували церкву. На місці однієї з зруйнованих кутових башт встановили дошку, де повідомляється, що башту підірвали у 1960-х роках радянські вояки. На жаль, кам'яна дошка зроблена з пісковику, м'який камінь стирається під снігом та дощем, ще трохи - і напис не побичить ніхто. Загалом таких от кутових башточок було чотири. Збереглися лише дві. Монастирський двоповерховий будинок все ще виглядає цілковитою руїною. Біля нього - брама зі склепіннями, теж не в найкращому вигляді. Колись вона мала чотири яруси, зараз - тільки три. Подекуди на спорудах трапляється скромний кам'яний ренесансний декор. 

Чи радила б я цю пам'ятку оглянути туристам? Та я б наполягала на відвідинах монастиря для всіх, хто цікавиться історією та архітектурою Батьківщини. Тут - гарно. Побачите - переконаєтесь. Поблукайте переходами келій, порадійте знахідці димоходу чи все ще гарних сандриків на вікнах, погляньте на м'який кратер Серету з амбразури вцілілої оборонної башти, відчуйте себе ворожим шпигуном, проводячи такі-сяки зйомки військової техніки за колючим дротом - я це зробила. Мені сподобалось. Ігорю Хомі, якщо судити по його світлинам - теж.