Координати: 49°33′01″ пн. ш.24°54′19″ сх. д.
Село Біще розтягнулось над правою відногою річки Золотої Липи, що випливає з Гологірської височини. Дорога до поселення не з найкращих, зате пейзажі навколо – чудові. Якщо їдете з Бережан в Поморяни оглянути місцевий замок, то обов'язково зверніть до Біща - це всього в 15 км від міста.
Дивна назва в давнину була ще дивнішою: документи фіксують і Босче, і Боще, а поляки до цього часу називають поселення Буще (Buszcze). Але вже найперша згадка про поселення (1399 рік!) називає його "містом" ("oppidum"). В 1433 р. власник Біща, шляхтич Ян Бощ (от звідки в назви ноги ростуть!) видав привілей, з якого відомо. що тоді якраз поселення ВИМІРЮВАЛИ - а, отже, думали над його розширенням.
З 1438 р. Біще перейшло у власність родини Романовських гербу Шалава - і перебувало в їхніх руках до XVII ст. Остання з роду, Єва з Романова Свірзька, дружина Станіслава Лиховського, у 1607 р. відписала Біще Адаму Ієроніму Сенявському (Adam Hieronim Sieniawski), який приєднав містечко до своїх бережанських маєтностей. Вже потім були Чарторийські, Любомирські, Потоцькі - а місто все зменшувалося, зменшувалося, щоб в середині ХІХ ст. перетворитися на малесеньке сільце.
На підставі давніх переказів та певних топографічних даних можна дійти до висновку, що село Біще колись було досить укріпленим градом, що стояв тут на сторожі довколишніх осель, для відсічі нападів степових зайд. Так, є тут гора, яку місцеву жителі називають “Вали”. На ній - за спогадами Євстахія Манцького - було виразно видно штучно насипані оборонні вали, з північної сторони є ще добре захованих сім таких валів, з західної та з південної – по п‘ять, зі сходу укріплень вже майже не видно – ця територія знаходилась під забудовою. Зі східної сторони, де ті вали спадаюють стрімко в долину Золотої Липи, був колись великий став, що простягався між Біще та Поручином. На вершині “Валів” є ще один круглий вал (пробачте за тавтологію), а посеред нього збудована мурована церква.
За деякими переказами, в старому Біще, в так званій “Нєговій Ямі” одразу під валами, стояла ще одна старовинна церква, зруйнована татарськими загонами. За легендами, коли на Великдень в селі виносили плащаницю та тричі обходили церкву, то на місці зруйнованого храму, з-під землі чулися звуки дзвонів. З цього підземелля випливає джерело чистої води, що вливається до Золотої Липи.
Майже посеред села, на високому штучно насипаному пагорбі, який в народі називають “Говдою”, стоять величні руїни костелу XVI ст. Знову ж таки за переказами, раніше вище від Говди, де стоїть подібна, теж штучно насипана гора, був православний Миколаївський храм. Це свідчить, що в давньому Біщу було 3 церкви – а отже, це було досить велике містечко з численним населенням. Ще в 30-х рр. ХХст. в саду Т.Ліпінського було можна побачити старовинне цвинтарище, подекуди навіть з кам‘яними хрестами із старо-слов‘янськими написами, які було важко прочитати. Можливо, це цвинтарище належало до Миколаївської церкви, бо відстань між ними невелика.
Питання про заснування поселення, звичайно ж, дослідити докладно дуже важко. В 30-х рр. ХХст. вийшла друком невелика книжка, написана бувшим посадником Бережан Вишневським, який, опираючись на старовинні документи, які зберігалися в скарбниці костелу, стверджує, що Біще заклав та розбудував власник цього села – якийсь Бощ, від якого й пішла назва села (його я вже згадувала вище). Було це в середині XIV століття. Юзеф Відаєвич, професор Познанського університету та син органіста з костелу в Біще, доводив, що поселення заснував шляхтич Ян Бощ в 1339 р. і від його імені пішла назва села. Начебто цей Бощ за допомогою отців домініканів організував тут римо-католицьку парохію та збудував костел (той костел не варто ототожнювати з існуючим зараз). Коли ж до влади прийшов король Ягайло, в околиці був побудований так званий "королівський шлях", який свого часу відіграв суттєву роль в посиленні торгових зв'язків. Коли Ян Бощ зістарився, його сусідка Клара Романовська скористувалася оказією, зробила "наїзд" (в будь-якому сенсі слова, дорогенькі) на Біще, прогнала Боща, а село забрала собі. Був судовий процес - судились тоді не менш запекло, ніж зараз - і виграла Романовська. Можна ще додати, що рід Романовських вимер на початку XVII ст., а їх маєтності відійшли Потоцьким.
За іншими ж джерелами село Біще - одне з найстаріших в краю. Початки його заснування невідомі. За цими, трішки про-польськими даними, римо-католицька парохія існувала тут вже до 1339р., до того ж часу вже й був мурований костел з оборонними валами, з двох сторін його охороняв став. Начебто на розпорядженні католицького архієпископа Яна Стрепи у Львові парох місцевого костeлу був зобов'язаний платити десятину парохії в Бережанах. Та, врахувавши, що перший костел в місті з'явився лише під кінець XVI століття, починаєш відноситись до цих казкових костелів XIII століття та не менш казкових десятин з великим сумнівом.
Про те, що в скарбниці костелу справді було досить багато стародруків, оправлених в телячу шкіру, свідчень є достатньо. А ще тут була чудова колекція скульптур XVII ст. (деякі можна побачити на архівних кадрах на цій сторінці).
Вчені вважають, що храм в Біщу звели ті ж майстри, що й бережанський парафіяльний костел. Є гіпотеза (авторства Генбаровича), що в цьому брав участь Ян Пфістер (йому приписували вівтарні скульптури архангелів Михаїла і Гавриїла, та великі головни скульптури св. Ієроніма та св. Катерини. Історик Любченко приписує Пфістеру також розп'яття з бічного вівтаря з Біща, яке виглядає подібно до вівтаря у львівському костелі ієзуїтів. Вважалося також, що скульптури св. Михаїла та св. Ельжбети є портретами членів родини Сенявських.
В храмі були головний дерев'яний вівтар з XVII ст., дерев'яний амвон з балдахіном з XVII ст., три конфесіонали, вівтар Богоматері Болісної з оброазом з 1846 р., вівтар св. Миколая (XVII ст.) з північної каплиці, вівтар Христа Розп'ятого (XVII ст.) з південної каплиці. Багато образів з костелу в Біще зараз зберігаються в Львівській галереї мистецтв.
Ймовірно, в XVII ст. біщанський костел було перебудовано з ініціативи ксьондза Станіслава Брежанського. Тоді було дещо порушено первісний образ храму, але водночас це цікавий зразок інкастеляції сакральної споруди. Тоді в храмі було облаштовано поважний арсенал, а також підготовані житлові приміщення для пробоща. На той час оборонні храми були конкретним анахронізмом - і лише захоплення турками Кам'янця в 1672 р. могло сподвигнути тогочасних будівельників на таке рішення. Схожі приклади маємо в Залізцях (1613 р.), Яворові (близько 1645 р.) та перебудова фарного костелу в Золочеві в 1624 р.
На цвинтарищі навколо біщанського костелу можна до цього часу віднайти три надгробки, з них два з написами. Напроти костелу розташований новіший цвинтар (заснований в 1827 р.) з дерев'яною капличкою з 1914 р.
В 1831 р. на верхівці дзвіниці було встановлено хрест. Сигнатурку облаштували в 1836 р. В 1871 р. на костелі було влаштовано новий дах стараннями ксьондза Шмигельського. Візітація 1885 р. відмічала катастрофічний стан храму.
В 1915 р. під час наступу росіян костел втратив свої три дзвони, а ще за рік став мішенню для артилеристів. В результаті цього було пошкоджено стіни храму та його дах. В 1918-1919 рр. довелося нашвидкоруч облаштовувати новий дах для святині. В 1920 р. було відновлено головний вівтар та бічні вівтарі. Між 1926 і 1929 рр. було облаштовано нову хресну дорогу. В той самий час 419 томів з бібліотеки костельної з Біща було відправлено до Львова. Після того, як в село в ніч з 22 на 23 січня 1944 р. увійшли вояки УПА, ксьондз Філіп Зайонц виїхав до Бережан, а в березні того ж року святиня була пограбована. З 1950-х по 1970-ті костел в Біще використовувався як склад, аж поки споруда не перетворилася в цілковиту руїну.
В Біще не було свого фільварку, тому люди за часів панщини працювали на полях в Поручині або Двірцях. На підставі перепису населення в 1930р. в Біщу було 1095 мешканців: 638 греко-католиків, 422 римо-католики та 35 євреїв.
Найдавніші роди в селі – це Балаці, Брили, Бузяки. Бурдяки, Вокурені, Галькові, Гиси, Головаті, Дідухи, Дмитерки, Дзюни, Кавки, Качорі, Кізими, Керницькі, Кості, Кузі, Кривошийки, Іваньки, Манацькі, Моньки, Нєги, Олійники, Палинички, Пиригони, Поривчі Савківи, Савчуки, Смаки, Худики, Цюри, Шимкові, Яндрухівські.
Руїни костелу побачите ще здаля. Ця ренессансно-барокова споруда вражає. Храм мав оборонний характер. Всередині закристії - якесь цікаве приміщення, щось на кшталт печі чи комори з комином. Головний вхід до костелу закритий, саме через закристію вдалося попасти всередину. Було це десь коло восьмої години ранку в неділю - і в абсолютно безлюдному покинутому храмі на залишках вівтря біля скульптурки богоматері в оточенні зів'ялих квітів горіла свічечка. Досить містичне враження.
Станом на березень 2010 р. змінилося мало що: ще менше залишилося від головного вівтаря, костел все ще непохитним старим велетом піднімається над селом, хтось все так само приносить сюди пластикові квіти.
