Головна пам'ятка і гордість міста — Верхній замок, або Замок Любарта. Фортець такого рівня збереженності в Україні набереться лише з десяток, тому такою дивною видається завіса безвісності, яка почала розсіюватися над Любартовою твердинею лише в останні роки. Замка наче не існувало для радянських істориків: його й словом не згадано в фундаментальній «Історії Волині» (Михайлюк О.Г. та інші, Львів, 1988), йому присвячено лише кілька абзаців у «Історії Луцька» (Кичій І.В, Михайлюк О.Г, Львів, 1991). Дивно, адже саме ця твердиня охороняла віками столицю Волині і слугувала символом столичної влади.

Надто глибоко в передісторію Луцького замку заглиблюватися не будемо. Вистачить знати, що люди оселилися на цьому клаптику землі над Стиром в Х ст. Серед решток напівземлянок того часу археологи знайшли й сліди майстерні ювеліра.

Наприкінці Х ст. на місці поселення було насипано оборонний глиняно-піщаний вал висотою лише в один метр. Так сільце перетворювалося на град[1]. Це не забув відмітити в своїй хроніці польський літописець Ян Длугош: саме 1000 роком він датує заснування Луцька київським князем Володимиром Святославовичем. Сучасні історики з Длугошем особливо не сперечаються: версія цілком ймовірна.  

З часом укріплення над Стирем зміцнювались, вище здіймався вал, на ньому з’явився дерев’яний частокіл. Достатній рівень оборони, аби протриматися під час облоги граду військами польського короля Болеслава Хороброго (1073) чи захистити родину володимирського князя Ярополка Ізясловича, який втік від нескінченних міжусобиць до Польщі (1085). А під час шеститижневої облоги Лучеська в 1150 р. під міськими стінами від граду каміння, яким лучани зустріли непрошених гостей, ледь не загинув син засновника Москви Юрія Долгорукого князь Андрій Боголюбський.

На початок ХІІІ ст. дитинець перетворюється на князівський двір, тут виростає перша мурована споруда міста —церква Івана Богослова, майбутня катедра луцьких єпископів. В замку не лише воювали, а й відпочивали. Принаймні, в шахи грали точно: археологи знайшли різьблені кістяні фігури.

Король Данило Романович, що отримав Лучеськ в 1227 р., віддав його своєму брату Васильку, який княжив у Володимирі, тим самим ліквідуючи самостійне Луцьке князівство. А замок невдовзі (1261) теж довелося «ліквідувати» на вимогу татарського воєводи Бурундая — як і інші твердині краю.

Татаро-монгольська орда непривітно ставилася до укріплень на захоплених територіях. Логічно. Нелогічною натомість видається версія відомого українського краєзнавця Григорія Логвина про те, що мурований замок у Луцьку постав наприкінці ХІІІ століття: і хотілося б вірити цій гіпотезі радянських часів, та не виходить. Невірне датування пішло гуляти по сторінках історичних праць, деякі дослідники пішли навть далі, датуючи з’яву мурованого дитинця ще домонгольськими часами.   

Смерть Любарта принесла місту часті рокіровки правителів: син князя Федір від другої дружини, дочки ростовського князя, не протримався на луцькому престолі й року, вже в 1386 р. місто потрапляє у власність польського короля Ягайла, який ставить у Луцьку своїм намісником то Федора Острозького, то князя Вітовта, то сандомирського каштеляна Креслава з Курозвонок. В 1392 р. Луцьк «навічно» переходить до Вітовта Кейстутовича. Його правління в місті не забули: популярний луцький ресторан носить назву «Корона Вітовта», а серед міських топонімів є ще Вітольдів колодязь. І не дарма: князь часто бував у місті, перетворивши його на своєрідну південну столицю Литовсько-Руської держави, заснував тут католицьку катедру та домініканський монастир, будував мости й дороги, запросив у Луцьк вірменів, караїмів і німців. Замку, все ще напівдерев’яному, теж увагу приділяв: з’являється Владича вежа, а мури нарешті замикають кільце між всіма трьома баштами замку.

В січні 1429 р. в Луцьк з’їжджаються європейські монархи з 15 держав. По-протокольному сухо: приїхали німецький імператор Зигмунд, датський король Ерик IV, польський монарх Ягайло, великі магістри Тевтонського та Лівонського орденів, легат Папи римського Андрій, великий князь московський Василій у супроводі митрополита Фотія і князів Тверського та Рязанського, посол візантійського імператора Палеолога, інші можновладці. Про сім’ї монархів та кількість челяді й охорони не варто й згадувати: всього в Луцьк прибуло понад 15 000 (!) гостей. Просто для інформації: сам Луцьк тоді ледве налічував 5 000 мешканців. Хто не помістився в міських мурах, був поселений Вітовтом на приміських фільварках. В Червоному палаці, резиденції князя на Вишньому замку, місця вистачало лише для VIP-гостей.

На цьому середньовічному «самміті» розглядалися важливі проблеми: міждержавні відносини, спільна коаліція проти набираючої сили Османської Порти (ось звідки в Євросоюзу «ноги ростуть»!), рівні права для католицької та православної церков та... коронація Вітовта. Папський нунцій вже віз у столицю Волині обсипану діамантами корону — та чи то вона десь зникла у дорозі, чи, як стверджує луцька легенда, її розрубали на шматки і розвезли в усі куточки Європи, та стати королем Вітовту не судилося. Ягайло рішуче відмовився вважати Вітовта самодержцем, хоча володіння князя простягалися від Балтики до Чорного моря. (Місцеві кажуть, що поляк просто позаздрив красі корони).

Намарно старався Вітовт. Єдиний плюс — отримання містом магдебурзького права. А витрати ж які були! Лише на банкет, що супроводжував зародження європейської дипломатії, пішло 700 волів, 1 400 баранів, 100 зубрів і лосів, а гусей і курчат ніхто й не брався рахувати: цифрами зі стількома нулями тоді вільно оперували хіба наймудріші вчені. В литовського хроніста Стрийковського, мабуть, слинки текли, коли він зберігав для історії «меню» королівського з’їзду. Санні валки щодня тягли до Лучеська мішки борошна, діжки льоду, дичину з навколишніх лісів. Лилися ріки пива й меду: щодня по 700 діжок! А в останній день з’їзду гостям подали рибну юшку, помічну від похмілля. Ні, Середньовіччя рішуче було вільне від самого терміну «дієта»... 

Вітовт образу не забув: того ж року князь наказує «твердити» волинські замки, готуючись до війни з Польщею. Князь помститися не встиг: Луцька війна спалахнула через рік після його смерті, у 1431 р., коли Волинню правив Свидригайло. Цілий місяць Луцький замок витримував важку облогу, підлатуючи стіни, які раз по раз руйнувала польска артилерія, аж поки польський монарх з литовським князем не помирився.

А в 1436 р. Високий замок штурмують війська великого князя литовського Сигізмунда. Легенди стверджують, що позбавлений вотчини Свидригайло сім років пас овець на Волощині, поки не отримав знову улюблений Луцьк у володіння. Міщани радо зустріли князя-вигнанця, і той вдячно одарював підлеглих селами та маєтками. За Свидригайла Луцьк претендує на об’єднавчий центр всієї України-Руси: в князівській раді 1436-38 рр. засідали київський воєвода та подільський староста. Саме в часи Свидригайла Луцький замок стає повністю цегляним, без дерев'яних фрагментів, з трьома вежами однакової висоти.

В мить, коли в лютому 1452 р. на смертному одрі Свидригайло передав ключ від Луцького замку старості міста Немирі, закінчилася історія Волинського князівства. З цього моменту історія міста переплітається з історією Литви, Польщі, Росії, СРСР чи незалежної України. А наступне XVI століття принесло численні татарські набіги. 1500 року 15-тисячна орда перетворила Волинь на згарище — Луцьк теж не встояв. Вже в 1503 р. місто заходилося укріплювати Окольний та Вишній замки. І вже в 1508 р. татари обламали зуби об луцькі мури, які захищали піхотинці ротмістра Лукаша Моравця.

В середині XVI ст. головною спорудою фортечного двору був владичий дім неподалік від церкви — тут жили луцькі єпископи, екзархи патріарші Південно-Західної Русі. Владича вежа називається так тому, що ремонтувалася на кошти волинського владики. Луцька єпископія вважалася найбагатшою в Україні. А відразу за стінами Високого замку знаходився католицька катедра св. Трійці.

Замок, втративши статус княжої резиденції, став осередком духовної, адміністративної й судової влади краю. Підвали башт слугували в’язницею, звідки засудженим було рукою подати до місця покарання: скараних «на горло» страчували на Замковій або Ринковій площах. При замковому плаці було спеціальне приміщення для допиту злочинців нешляхетського стану. Правосуддя в ті часи більше нагадувало інквізицію: в 1583 р. нещасну служницю Настасії Охлоповської піддали тортурам, бо дівчина. була свідком вбивства Охлоповською свого чоловіка Бориса: «ее кат в Луцку тут мучил, голову остриг й коси уризал, рани на плечах й на боках, свечамі пік... на драбино развязавши тягнул». Такими методами показання добувалися просто, а тому, намагаючись перешкодити свідченням, родичі Охлоповської викрали дівчину з в’язниці, вбили і вкинули тіло до криниці. А що ж вельможна Настасія? Після винесення вироку її взяли на поруки опікуни, після чого вона ще довго судилася з родичами вбитого за маєтки.  

Наші уявлення про те, яким був замок століття тому, сильно приправлені казковістю. Якщо ознайомитися з люстраціями укріплень Луцька в XVI-XVII ст., стає зрозумілим, що зараз фортеці виглядає чи не краще: в ті часи всі три башти вимагали негайного ремонту, продовольчих запасів не було, як і ланцюгів для підйомного мосту, а вали та рови були засипані сміттям. В ще гіршому стані був Окольний замок: з зігнилими фрагментами дерев’яних стін та похиленою від старості брамою. Вже в ті часи міські укріплення почали потроху здавати свої стратегічні позиції. В час, коли більшість українських твердинь обростали бастіонами, замок Любарта зберігав свій старомодний вигляд. В 1667 р., щоправда, було надбудовано верхні яруси В’їздової і Стирової веж та відреставровано мури замку, а ще років через сто розбирається церква Івана Богослова, а на місці палацу Любарта будується скромна одноповерхова повітова канцелярія.

Коли у 1795 р. Луцьк увійшов до складу Російської імперії, Любартова твердиня почала перетворюватися на мальовничу руїну. Під час частих пожежей в ХІХ ст. лучани розглядали колишній форпост як потенційне джерело потрібного для відбудови каменю. У 1863 р. уряд навіть видав «височайшее повеление» про розібрання В’їздової башти й південного муру. На аукціоні цей фрагмент замку пішов за 373 крб, а початкова ставка була всього 18 крб. 50 коп.! І те, що фортеця не стала жертвою спраглих каміння міщан, цілком заслуга Любарта і Ко: кладка, зцементована яйцями, трималася міцно, розбирати замок виявилося важко, тим більш до міста почали навідуватися художники та інший романтично настроєний люд — помилуватися маєстатичними розвалинами. Нарешті в 1885 р. і місто зрозуміло, що таку красу краще зберегти, а не розвалити. До замку почали ставитися як до пам’ятки історії. Хоча охороняли його часом досить дивно: так, перед візитом Олександра ІІІ в 1890 р. на В’їздній (Любартовій) вежі розібрали аттик, щоб бува не впав на монарха. На території замкового двору тіснилися пожежна команда, міська управа та казарми для городових, а з 1918 р. у замку відкрили літній театр. Значно більше уваги приділялося твердині у міжвоєнний час, «за Польщі». Хоча по-справжньому серйозно реставрацією замку зайнялися в 1960-70-з роках.