Святиня, що збереглась до нашого часу на замковому подвір’ї, датується 1564 р. (за іншими даними, її звели в 1581-1586 рр. з наказу кам’янецького каштеляна Рафала Синявського). Так, згаданий вище прото-романський храм не зберігся навіть до того часу. 

Про той храм-попередник на замковому подвір'ї відомо, що в XV ст. він використовувався як костел. За модою того часу під час чергової реконструкції споруда набула рис готичної архітектури: видовжені вікна, склепіння з нервюрами. Від первісної пра-церкви до нашого часу збереглася крипта під підлогою костелу.

Замкова церква довгий час була закрита. На початку 2000-х можна було хіба піддивитися у шпаринку від ключа - і помітити купу якихось скульптур леніно-подібних форм, що стояли у понівеченій наві. Що це могло бути?:) В 2009 році храм вже був діючим, там було встановлено новий іконостас.

 Стан споруди в середині 2000-х років був не дуже: перекошений ліхтарик, повибивані вікна. В 2009 році ситуація змінилася на краще.

Та повернімося до історії замку.

Володарі фортеці Сєнявські капітально реконструювали фортецю, влаштували в ній свою резиденцію з палацем. Щоб в гостей магнатів, бува, не склалося враження, що Сєнявські (Синявські) мешкають в казармах, палац оздоблюють як зовні, так і всередині. Він і зараз - одна з найошатніших споруд містечка. Збереглися білокам'яні портали та віконниці, а також ренесанса аркатура, що увінчувала фасад. Фігурні аттики теж все ще можна побачити на замковому палаці.

Бічна стіна саме цього палацу, який давно стояв руїною, впала в січні 2015 року. Дуже шкода, але це було прогнозовано. 

"Середньовічній оборонній споруді було дедалі важче протистояти вогнепальній зброї, тож у середині XVII сторіччя вирішили всі долішні яруси твердині забутити землею й надати їм ролі потужного бастіону. Тоді й забутили землею перші яруси Лицарської й Офіцерської веж, східного й основного корпусів палацу, засипали барбакан і долішні яруси надбрамної вежі. У середині XVII сторіччя розібрали західний оборонний мур дитинця.

На новому рівні подвір'я пізніше знову будують кордегардії (на місці давніх), стайні та корпус для коменданта фортеці (нині - адміністративний корпус). Зведені в XVII сторіччі стайні (згодом їх назвали Каретним корпусом) мають цікаву структуру: вони перекриті зімкненими склепіннями, що спираються на стіни й стовпи в центрі видовженого приміщення (реставровано в 1978 році).

Наприкінці XVII сторіччя ззовні фортеці зводять могутні кам'яні контрфорси, що сягають третього поверху палацу. До цього спричинилися тріщини від розпору склепінь та тиску забутування на стіни; дали тріщини і кам'яні склепіння палацу, тому в XVII-XVIII сторіччях їх скрізь замінили цегляними. Для захисту фортечних мурів і палацу від гарматних ядер ззовні під ними створюють т.зв. талуси - земляні насипи заввишки 4-5 метрів.
Подвір'я фортеці стало просторим, усі будівлі довкола нього утворили один ансамбль. Оскільки фортеця стоїть на пагорбі, то в горішній частині його рівень денної поверхні подвір'я підвищився на 3 метри, а в долішній - на 11 метрів. Відповідно брама біля п'ятикутної вежі піднялася на новий рівень, перед нею постав міст через рів, викопаний ще в XV сторіччі.

Але всі запобіжні заходи не допомогли фортеці встояти проти турецької артилерії. 1672 року Меджибіж, як і суміжні подільські терени, потрапляє на 27 років під протекторат Туреччини4. Турки теж укріплювали цитадель, але виявити результати цих їхніх робіт поки що не вдалося".

(Стаття публікувалася в журналі "Пам'ятки України" № 3-4- 1996 р.)

Станом на середину XVII ст. меджибізька твердиня вважалася неприступною, її жодного разу не змогли взяти штурмом. Та всі ці перебудови не допомогли фортеці стримати турецький напад в 1672 р. Османи зайняли твердиню без жодного пострілу. Ймовірно, турки, які панували на Поділлі до 1699 р. і тримали в Меджибожі численний гарнізон (він нараховував майже 3 тисячі вояків), теж провадили роботи з укріплення фортеці. Замковий храм було переоблаштовано під мечеть. Відомо, що за кілька років після окупації Поділля яничарами меджибізьку фортецю на певний час відбило військо гетьмана Миколая Синявського.

За Карловицьким трактатом восени 1699 р. османи покинули Меджибіж. З відходом їхнього війська поступово десь поділося й стратегічне значення меджибізької твердині як фортпоста Східного Поділля. Кам’яний велет видавався вкрай старомодним на тлі тогочасних військових споруд: шанців, окопів та бастіонів. Містечко довго оговтувалося після 27-літнього турецького правління. 

У 1730 році фортеця стає власністю князя Адама Чарторийського, який взявся за відбудову всього комплексу.  У палаці було перероблено атик XVI сторіччя, змінено габарити вікон і дверей, перебудовані коминки - частину їх замінили на печі, обличковані витонченою керамікою. Ця кераміка зараз збереглася лише фрагментарно: її обідрали, здається, зовсім нещодавно. Перебудували в барокових формах й церкву.

 В 1790-х рр., в часи польської боротьби за єдність Речі Посполитої, яку сусідні імперії кромсали раз по разу, Меджибіж став штаб-квартирою Тадеуша Костюшка (1746-1817), національного героя Польщі і США. В замку тоді зібралася кількатисячна армія його послідовників. В Меджибожі 44-річний генерал закохався у 18-річну подолянку, Теклюню Журовську, та батько дівчини відмовив Костюшкові.

1793 року, після другого поділу Польщі, Меджибіж став частиною Російської імперії.

Князю Чарторийському вдалося втримати меджибізький маєток у своїх руках -  сини князя Адама заради цього стали російськими військовими.

В 1814 р. Адам Чарторийський віддав частину палацових помешкань у замку під повітову школу. Школу було зачинено після листопадового антицарського повстання в 1830 р. Замок тоді було конфісковано у Чарторийських, замковий храм знову змінив «орієнтацію» - тепер з костелу він став православною церквою. Девастацію замку в 1831 році бачила і описала у власних спогадах княгиня Ізабела Чарторийська: російські вояки сплюндрували квітники з рідкісними, привезеними з-за кордону квітами, розбили скульптури, що стояли на замковому подвір’ї, а посеред двору влаштували велике вогнище, де спалили бібліотеку Чарторийських, яка збиралася протягом століть. У полум’ї згоріли й старовинні меблі з палацу. 

Російська влада взялася облаштовувати тогочасну інфраструктуру Меджибожа. В той час було забруковано вулиці, відновлено ратушу, зведено три церкви і синагогу. На військові вчення, які проходили у Меджибожі, приїджали царі Миколай І і Олександр ІІ.

1848 року замок було передано військовому відомству, тут стояв драгунський полк. Військовою частиною в ньому опікувалася сама цариця. На підтримання фортифікацій Меджибожа в царські часи було витрачено чималі кошти. Всі споруди було перебудовано в модному на той час романтичному та неоготичному стилі. Віконні й дверні отвори розтесали. Корпуси, вежі й фортечні мури увінчали декоративними зубчастими парапетами. Північно-східну круглу вежу надбудували у формах восьмигранного зі стрілчастими дверними й віконними отворами, обсягу, пристосованого для офіцерського зібрання (саме тоді вежу назвали Офіцерською). Ззовні, над ярусами XV сторіччя, засипаними землею, створили терасу й обрамували її чавунною огорожею. Так само обгородили терасу над південносхідним бастіоном, куди виходили двері з великої бенкетної зали. Стіни всіх будівель і фортечні мури покрили вапняним тиньком білої барви. Комплекс позбувся вигляду похмурої твердині й перетворився на білосніжний романтичний палац.

Для розміщення численної челяді й залоги на місці похованих під шаром землі корпусів постали нові будівлі; одна з них, східна, частково займає площу колишнього дитинця. Будували тоді цеглою розміром 30-32х16-17х6,5х7 сантиметрів, яку легко вирізнити серед іншочасних мурувань. 

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. 12-им Охтирським гусарським полком, що стояв в Меджибожі, опікувалася княгиня Ольга Олександрівна Романова, сестра Миколи ІІ, художниця і благодійниця. В Меджибіж Ольга Олександрівна навідувалася часто, проживала під час візитів у круглій вежі біля палацу (колись цю вежу прикрашав високий дах). В сусідньому корпусі розташовувались літні жіночі покої і опочивальня Романової. В свій час там жили дружини Сенявських та Чарторийських, коли приїжджали до своїх чоловіків. Останній раз княгиня побувала у містечку в 1913 р. 

Під час військових навчань у Меджибожі замковий палац перетворювався на резиденцію для прийому високих гостей: тут перебували чиновники, міністри, а одного разу й сам цар. За одним з переказів, поштукатурили замок вперше спеціально для монарха, хоча доведено, що тиньк був на стінах фортеці вже у XVI ст.

В часи Першої світової війни твердиня і містечко пережили масштабну артилерийську атаку. Було зруйновано бомбами місцеву ратушу, ринкову площу, чимало кам’яниць. 

Безумовно вартий відвідання музей, розташований на території меджибізької фортеці. У шести залах, відреставрованих у вересні 2006 року до 35-річчя музею, створено експозицію, яка ілюструє історію Меджибожа від давніх часів до наших днів.

В І-ІІ залах можна ознайомитись з давньою історією місцевості. У відділі археології представлені артефакти, знайдені під час багатолітніх археологічних розкопок на території фортеці та у околицях селища. Це знаряддя праці кам’яного віку: сокири, рибила, ножі, виготовлені сколюванням пластин (20-30 тис. р. до н.е.); посуд трипільської культури (друга половина V тис. до н.е.) та черняхівської культури (ІІ ст.) – другий з них виготовлений вже на гончарному колі, з більш тонкими стінками. Можна побачити миски різних розмірів, вази з трьома вушками, глечики з високими шийками тощо.

Серед археологічних знахідок доби Київської Русі – фрагменти жіночих скляних браслетів, намистина, що декорована емаллю, металеві наконечники стріл, гривня з ХІІІ ст. (шийна прикраса). Археологами на території фортеці було знайдено рештки дерев’яних конструкцій давнього меджибізького прото-замку, чимало поховань різних періодів. Карта демонструє територію літописної Болохівської землі, яка займала територію Хмельницької, частково Житомирської та Вінницької областей. Чи не найцікавіший експонат залу – парне ритуальне поховання воїнів-язичників ХІІІ ст. Між щелепами одного з воїнів було знайдене кам’яне прясло з п’ятьма рунічними знаками, інший воїн загинув від стріли, що попала йому в груди.

Період литовського панування на Поділлі (XIV ст.) представлений пряслами, скляною обручкою, хрестиком, фрагментами кахлів і керамічного посуду тощо.

Цікавими є знахідки з так званого замку Ракоці (середина XVI ст.), який розташовувався в 2,5 км від меджибізької фортеці і, ймовірно, слугував своєрідною митницею-коморою на шляху купців з Європи на Московію. 41 середньовічна монета різних держав підтверджує цю весерію – серед монет є польські, турецькі, руські, пруські, римські. Під час розкопок також було знайдено обручки й перстені, фрагменти кінської упряжі, шматки розірваних гармат.

Від часів Визвольної війни українського народу середини XVII ст. збереглися козацькі люльки, ядра, кулі, мортира (невелика гармата),тесаний кам’яний хрест, який ставили на козацьких могилах.

Далі представлена експозиція «Єврейська община в Меджибожі». Тут можна побачити талеси, мінори, тфіліни, посудини для миття рук, кам’яний надгробок, пурім-бретелі – форми для випікання прісного печива на свято Пурим. Відтворено фрагмент єврейської лавки. Серед іудейських книжок - тора, Естер, єврейсько-німецька біблія.

В ІІІ залі можна оглянути фрагменти інтер’єру міщанської кімнати кінця ХІХ – початку ХХ ст. Тут стоїть модна на той час дерев’яна шафа, масиний стіл прикрашений об’ємною різьбою,  на диванах – серветки. Найкоштовніша річ в інтер’єрі – рояль, котрий могли собі дозволити лише заможні міщани. В експозиції – тарілки, на едяких – імена, на інших – види тогочасної столиці, Санкт-Петербургу.  

IV зал присвячений розвитку ковальства і гончарства на Меджибіжчині: на вітринах кінська упряж, підкови, пута, коси, серпи, лопати, плуги, щітка для чесання пряжі, ножиці для стрижки овець, хвяхи, хрести тощо. Меджибіж на все Поділля славився своїми гончарними виробами, та в наш час, на жаль, це ремесло занепало. Експонується світлина останнього гончара Меджибожа, Миколи Островського, за роботою – виготовленням димленого посуду. Є у залі й посуд, виготовлений жіночими руками, наприклад, виготовлені майстринею Катериною Бедрій, – адже здавна гончарство вважалося жіночою справою.

V зал присвячений народному ткацтву. Тут відвідувачі можуть познайомитись зі зразками конопель (адже саме коноплю вирощували і використовували для ткацтва на Поділлі: на відміну від льону вона росла високою і давала більше волокна). Під час збирання конопель спочатку бралися чоловічі стебла (плоскінь) – в них більш тонке і ніжне волокно, аніж в жіночих (матірок). У експозиції - горизонтальний ткацький верстат, широко росповсюджений у другій половині ХІХ ст. Його заправляли 3 найдосвідченіші жінки. Крім того, експонується жіночий одяг.

VI зал – зібрання храмових і хатніх ікон ХІХ – початку ХХ ст. з різних куточків Летичівщини. На іконі «Марія Магдалина» (1904), створеній майстрами Київської школи ім. Новицького, свята зображена із посудиною з миром у руках. З того ж року і майстерні походять також образи Великої княгині Ольги і князя Володимира, ікони «Ісус Христос в Гефсиманському саду», «Воскресіння». Олійними фарбами на металі виконаний образ Пантелеймона-цілителя (теж з майстерні ім. Новицького). Ще одна роботи київських іконописців – «Микола Чудотворець» (1904), виконана на дереві з використанням олійних фарб, позолоти й емалі. З кінця ХІХ ст. походить «Собор святих в ім’я Успіння Богородиці». На вітрині з церковним приладдям демонструються срібні і латунні кадила (XVIII-ХІХ ст.), два октоїхи (осьмигласники – церковні книги; І половина ХІХ ст.), рукописна книга з 1671 р., фрагмент іконостасу-складня кінця ХІХ ст., прикрашеного емаллю. Також можна побачити дзвін (1771), надгробні хрести, прикрашені вишивкою ризи.

Образ Ісуса Христа, виконаний темперою з використанням позолоти, датується кінцем XVIII ст. З кінця ХІХ ст. походять ікони «Цар Слави», «Розп’яття», «Іоан Хреститель», «Богоматір – споручиця Ісуса».  Початком ХХ ст. датується ікона «Богоматір Тихвінська».

З осені 2008 р. діє ще один зал, присвячений трагедії Голодомору 1930-х років. 

Меджибіж – батьківщина хасидизму: тут 1740 оселився засновник цього містичного відгалуження юдаїзму, мандрівний релігійний філософ Ізраїль бен Еліезер Баал-Шем-Тов (скорочено Бешт, 1700 або 1698 - 1760), тут же і помер в 1760 р. Бешт народився у бідній сім’ї в Окопах (зараз Борщівський район Тернопільської області) поблизу Кам’янця-Подільського. За переказами, його батько був вже немолодим і вважався цадиком нистаром (таємним праведником). Ізраїль бен Елізер рано овдовів, працював сторожем у синагозі, а потім почав мандрувати єврейськими містечками Поділля. В Язлівці допомогав навчати дітей у школі-хедер. У 29 років майбутній засновник хасидизму одружився вдруге – на дочці раббина Ефраїма з Бродів. Невдовзі після весілля він усамітнився на сім років у Карпатах, заробляючи на життя важкою фізичною працею. Бен Елізер славився як цілитель, який лікував за допомогою амулетів та магічних заклинань. У 1740-х роках навколо Баал Шем-Това вже згрупувалося чимало учнів – «Свята громада». Власні проповіді Бешт вважав пророчими откровеннями. Літературної спадщини Ізраїль бен Елізер по собі не залишив, але із спогадів сучасників відомо, що він був непересічною людиною з великою харизмою. Проповіді Бешта зберіг його найближчий учень, раббі Яків Йосип Коген з Полонного. Головний київський рабин Нухим Вайсблат є нащадком Бешта.

Щотравня 6 сівана за юдейським календарем хасиди з усього світу з’їжджаються в Меджибіж на святкування Шавуот (свята дарування богом Тори юдеям на горі Синай). Могила Бешта – головна ціль паломництва хасидів.

Більшість будинків на вуличці, що веде до могили Бешти, вже викуплено хасидами з усього світу. Тож не варто дивуватися табличкам з назвами вулиць на ідиші. Поруч з мавзолеєм Бешта збудовано ритуальну лазню, готель для паломників, діє невеликий сувенірний ринок.

Вже в середині ХІХ ст. половина юдейських громад в Україні визнавала хасидизм, що не могло не викликати спротиву серед оборонців інституційної гебрейської релігії та польського і російського урядів. З України хасидизм поширився до Польщі, Литви, Білорусі, Угорщини Румунії, Палестини, США. На початку ХХ ст. хасидизм втратив чимало послідовників, адже його база – юдейські містечка Східної Європи – була в глибокій економічній кризі. Холокост довершив справу зруйнування єврейських община на Поділлі та Галичині. На даний момент у світі існує багато течій хасидизму, з яких найвідомішими є Лювавицький (ХАБАД), Брацлавський, Вижницький, Садогурський хасидизми.

Хасиди суворо притримуються звичаїв у всіх сферах життя. Більшість з них володіє ідішем. Їх одяг загалом повторює одяг юдеїв кінця XVIIІ – початку ХІХ ст. Це чорний (бажано шовковий) кафтан, який називають бекіше або капоте, біла сорочка, часом – темні панталони до колін з білими або чорними панчохами. На голові – штраймл, хутряна шапка, яку вдягають у дні релігійних свят і в суботи. В інші дні головні убори простіші: фетрові шляпи, кашкети, ковпаки. Деталям одягу хасиди придають магічні риси і значення: наприклад, короткі панталони потрібні для того, щоб штани не торкалися землі, яка вважається нечистою. Шовкова мотузка навколо пояса символічно відділяє вишнє і духовне від мирського. Сватаються хасиди як правило через професійних свах (шадхен): за юдейським прислів’ям, «брехню свахи бог продачає заздалегідь» - адже вона робиться для виконання завіту «плодіться і розмножуйтесь». Хасидські сім’ї переважно багатодітні, чоловіки і жінки – ровесники, шлюби з великою різницею у віці рідкість. Противники хасидизму свого часу склали чимало анекдотів проти хасидів, та з часом ці історії увійшли до хасидського фольклору і з задоволенням розказуються самими хасидами. 

Старовинний юдейський некрополь в Меджибожі почали досліджувати лише в 1990-х рр. спеціалісти Єврейського Університету (Росія, Санкт-Петербург). До того багато старих мацев (надгробків) зберігалося у дворі замку, де планувалося влаштувати лапідарій. Вважається, що перше поховання на меджибізькому окопиську датоване 1585 р. Хасиди планують збудувати у Меджибожі перший у світі музей хасидизму.