Див. також цю статтю в журніла "Бліц-Захід".

Карта району

Дивна річ: про багато артефактів архітектурного минулого нашого краю значно більше знають за кордоном, аніж власне на Україні. Поляки розшукують серед придністровських пагорбів Червоноград та Окопи Святої Трійці, росіяни вкотре "окуповують" Крим, румуни мріють про Чернівці а угорці створюють сайти, присвячені поселенням, про які не кожен закарпатець навіть чув. Така вже доля народу, що довго був без власної держави. Та чи не час подбати про пам'ятки середньовіччя, що збереглися в Україні, безвідносно до того, на території якої держави їх свого часу зводили вправні руки місцевих майстрів?

Ось і Срібна земля, Закарпаття, окрім популярних туристських маршрутів, що ведуть в Мукачеве, Ужгород чи Хуст, зберігає ще багато маловідомих скарбів. Про деякі з них, розташовані в Берегівському районі, і піде мова.

...Траса з Берегового до Виноградова пролітає повз затишні зелені села біля гір, неначе підганяє якомога швидше дістатися з одного райцентру в інший. Але якщо час дозволить роздивитися околицю Берегового докладніше, можна побачити те, про що мовчать екскурсоводи та глянцеві путівники.

Перше, на що треба звертати увагу туристу - назви. З часів видання більшості відомих краєзнавчих фоліантів, як то багатотомників "Історія міст і сіл УРСР" та "Памятники архитектуры и градостроительства УССР", багато населених пунктів Закарпаття змінили "прізвище" на дівоче... Пробачте, на те, яке було у них протягом століть, окрім недовгого правління совєтів.

Візьмемо, наприклад, село Бене. Пам'ять, що, здається, ще жодного разу не підводила, потискає плечима: нічого про таке поселення не знаю. Ось так і проминає краєзнавець-невдаха гарненький храм кінця XIV століття, що стоїть край села на роздоріжжі. Звичайно: в усіх довідниках писалося про село Добросілля! А що слов'янська назва, навіть така милозвучна, не пасує до населення Бене, яке більш як на 95 % складається з угорців, колись не дуже думали.

Відновлений, свіжовибілений, чепурний храм мало схожий на своє фото у довіднику. Витончене завершення вежі надало йому легкості, якої, можливо, ще не було за часів панування романського стилю, коли храм почали зводити, але такої природної для готики, що панувала в Європі на зламі XIV та XV століть.

За свою більш як 600-літню історію ця невелика однонавна базиліка бачила та пережила багато. Страшна пожежа спустошила храм у 1657 році: розсипалися хрестові готичні склепіння, згорів шпиль на башті. Костел дбайливо відбудували за модою того часу - і до романського стилю та готики додалися елементи бароко.

Дивує надзвичайно мала кількість вікон у споруди: лише на південному фасаді храму видніється три стрільчасті віконниці. А вікна башти до того малі, що більше нагадують бійниці. Хто знає, можливо, храм був свого часу оборонним?

Перехрестя неподалік храму чекає на ваш вибір: або жвавою трасою прямувати далі, або звернути ліворуч і за кілька кілометрів мальовничої дороги потрапити до селища Квасове. Краєзнавці полегшено зітхнуть - не потрібно заучувати напам'ять слово "Kovaszo", назва села залишилася без змін з радянських часів і декому відома: саме тут збереглися рештки романського феодального замку ХІІ сторіччя.

Добиратися сюди, щоправда, можна і іршавською трасою. Тим, хто не має власного транспорту і шкодує ніг або часу на довгу пішу прогулянку, радила б дочекатися у Береговому маршрутку, що курсує між Квасовим та райцентром регулярно.

На питання: "А де у вас тут замок?" місцеві жителі охоче дають підказки-орієнтири. Та не варто заздалегідь давати волю фантазії: намальовані в уяві могутні вежі та високі стіни сумна реальність розвіє як ураган розвіює замок з піску. Найстрашніше стає тоді, коли дивишся старі світлини із зображеннями замку. За сто років від чималого укріплення залишилося небагато.

У центрі села, там, де маршрутка висаджує пасажирів біля двоповерхової будівлі школи, на пагорбі легко помітити 800-літні руїни фортеці. Тут дехто з досвідчених туристів незадоволено скривиться: легко помітити? Та невже? Еге ж. Саме з 2004 року і надалі - сподіваюсь! - кістяк замку роздивитися стало значно простіше. Минулого року руїни чи не вперше за багато десятиліть розчистили від непролазних джунглів дикого винограду та інших родючих та плодючих чагарників. Контраст між світлинами "до" і "після" вражає більше, аніж газетна реклама засобів для схуднення.

Сьогодні від одного з найстаріших українських замків лишилися тільки невеликі фрагменти стін на 15-метровому пагорбі над річкою Боржавою. Тому важко радити подорож сюди тим, хто не "хворіє" оборонною архітектурою серйозно і давно. Село внизу, його старий, та все ж не настільки древній, як ці сірі стіни, костел так і просяться у кадр: замок слугує цим сонним, м'яким гірським краєвидам найкращою рамкою.

З заходу колись фортецю захищав глибокий рів. У плані замок був трикутним, товщина стін сягала 1,3 метри. А у круглій башті-донжоні, найдавнішій частині замку, стіни були аж 2-метрової товщини! Зі сходу до замку примикала споруда нез'ясованого призначення. Дослідники вважають, що у перші роки існування замок був муровано-дерев'яним.

Фортеця у Квасовому контролювала сухопутний соляний шлях і вихід із Боржавської долини. У ХVІ ст. власник замку Павло Мотузнаї (Mathuznaiak) неодноразово грабував місцевих селян, не гребував при нагоді і своїм братом-шляхтичем. У результаті цього угорський дворянський сейм у 1564 р. постановив зруйнувати замок, а майно власника конфіскувати на користь держави.

Мимоволі починаєш заздрити жителям району: що не населений пункт, то стародавня пам'ятка, та ще й тих часів, від яких на більшій частині України майже не залишилося нічого. От і ще один древній костел у селі Кідьош. Типова угорська назва замінила топонім "Зміївка".

Каплиця виникла найраніше: у ХІІІ столітті. Храм біля неї виріс на століття пізніше. У 1889 році споруду реставрували. Визначальним елементом костелу слугують бокові романські вікна. У головному нефі, кажуть, частково збереглися фрескові розписи стін ХІV ст.: "Св.Катерина", "Молитва про чашу", "Явлення Христа Марії", які були відкриті у 1911 р. Дослідники відмічали тонкий малюнок та дивовижний колорит розписів. Інші фрески зникли. Дерев'яна дзвіниця біля храму була зведена у XVIII столітті.

А в легендах, які місцеві жителі переповідають з покоління у покоління, згадується що начебто саме тут був... монастир царя Соломона.

У селі Мужієві, більш відомому своїми виноградниками та золотоносними рудами поліметалічного комбінату, збереглося відразу два старовинних храми: руїни домініканського костелу 1117 року (перебудови XVI століття) та більш пізня сакральна споруда (XVIII). Новіший храм і зберігся краще за домініканські розвалини, на стінах яких ще до 20-х років ХХ ст. можна було побачити залишки фресок.

Побачити храм, якому за 12 років буде вже 900 і померти? Ні, скоріше помре саме храм. Посеред поля бовваніє прямокутний неф. Без даху споруда здається оголеною і ще більш беззахисною.

Мужієве - батьківщина відомого угорського лінгвіста Пала Берегшасі (Pal Beregszaszi), що жив у 1750-1828рр.

"Золота земля!" - патетично вигукнув би екзальтований пошановувач старовини і сам би здивувався, наскільки точне це визначення. Ще тисячу років тому на Мужіївській горі почали видобувати дорогоцінний метал, про що свідчать знайдені у виробітках кайла та світильники ХІІІ ст. Хоча є гіпотези, що першими золотошукачами у цих місцях були ще кельти і римляни. Жили залягали у м'якому каоліні, з якого в XVIII ст. робили витончену віденську порцеляну. Про золоті запаси Мужієва писав у ХІХ ст. австрійський геолог К.Зіпс та угорський вчений Іштван Сабо. Видобутком золота тут займалися й німецькі колоністи, що не завадило місцевим жителям називати шахти у горі "турецькими штольнями".

Знову вчимо нове слово: Mezovari. Саме так угорською (і це є на дороговказі) називається чимале село Вари на кордоні з Угорщиною. Тут був колись ще один замок, що охороняв соляні шляхи, як і його кам'яні побратими у Хусті та Королевому. Сіль була найголовнішою корисною копалиною краю за часів середньовіччя.

Відомостей про фортецю залишилося мало: розташовувалася твердиня між селами Вари та Боржава, над річкою Тисою, стояла на горі Вар-гедь (589 м), а дотепер від неї залишились лише земляні вали, до яких немає навіть дороги. Замок є пам'яткою скоріше археології, аніж архітектури.

Та у центрі села зберігся розкішний храм, про який неначе забули всі довідники та путівники. Дивно: адже ця базиліка з високою дзвіницею була зведена ще у ХІV ст.! Звичайно, на фоні інших пам'яток району споруда ще зовсім молода, але 600 років - все ж поважний вік, який заслуговує на згадку в літературі. Не так і багато в Україні готичних храмів, аби на подібні "провали в пам'яті" можна було не звертати уваги.

На башті святині - симпатична дерев'яна галерея з чотирма башточками (перебудова ХVI ст.). Барочне завершення куполу з'явилось чи не найпізніше, у ХVІІ ст. На фасаді - меморіальна дошка на честь подій 1703-1711 років (своєрідної фронди угорських шляхтичів). 21 травня 1703 року у головному храмі поселення вибухнуло анти-габсбурзьке повстання куруців.

Головний вхід - низенький-пренизенький, вріс у землю за сторіччя на добрий метр. Його прикрашено вінками з хвої та угорськими прапорцями. У районі зустрічаєш масу таких проявів чужого патріотизму.

І останнє зауваження. Запитання, як потрапити у Вари, касирша станції у Боржаві довго не розуміла, аж нарешті сплеснула руками: "Вам треба у Варієті? Йой, це далеко!..". Майте на увазі: Вари лише офіційно Вари. Для мешканців село має інше ім'я.