Напів-трагічна (для Блекі), напів-комічна (для всіх інших) історія про те, як Блека з Міком свій шанс прогавили. Отже, 30 квітня 2004 року. Подорож триває вже близько 72 годин. У Довге ми таки потрапляємо, не дивлячись на погану погоду та брак часу. Вдосталь назнімавши паршивою "мильницею" Довжанські красоти та перекусивши у кафе "Сільва" в кінці села, вирішуємо не чекати півтори години на автобус на Іршаву, а потрошки долати цей 35-кілометровий проміжок пішки. Ні, навіть я, при всій своїй любові до піших подорожей, не збиралася пройти всі 35 км, але якусь їх частину - залюбки. Шкода, Мікові ноги вважали трохи інакше.
А дорога - супер: яблоні цвітуть, запах надзвичайний, з обох боків страшненької дороги (це лише на фото вона виглядає пристойно, як ото красуня, яка перед об*єктивом живіт втягне, очі підмалює та усміхнеться) гори... Казка!
У вже 28 кілометрах від Іршави, прямо по нашій дорозі, лежить село Бронька. Я ще думаю: "Що за смішна назва". Перед самісінькою Бронькою нас підбирає антикварний автобус до Лисичово: за 50 копійок з носа їдемо до Кушниці, наступного за Бронькою села, щоб ще там пройти якийсь шмат шляху пішки.
Ну хто ж знав, хто ж знав... Чому я дома не передивилась сайт Історичне Закарпаття, де сказано буквально наступне:
Залишки Бронецького замку — найменш відомий серед усіх замків Закарпаття. Перша згадка про кріпость стосується 1273 р., в грамоті угорського короля Ласло ІV, сказано, що замок був відібраний у ворогів його батька Іштвана V. Останні письмові відомості, які знайдені на сучасному етапі про Бронецький замок, це згадка у грамоті останього Арпадовича — угорського короля Ендре ІІІ.
До речі, трохи про село. Через нього проходить знаменитий "карпатський трамвай" - вузькоколійка Берегово-Кушниця. Про неї - іншим разом, бо ми ж про Броньку поки розповідаємо. Село відоме з 1454 року.
Ми ж туди майже дійшли пішки! Мік наслухався від мене багато чого про мої власні мізки... але не це було найгіршим в історії Бронецького замку. Найгірше було, коли на сайті "Партії регіонів" я знайшла статтю Олександри Пеліховської. Цитую мовою оригіналу:
"Самый труднодоступный замок во всех отношениях - Бронецкий. Ехать туда нужно по ужасающе разбитой дороге. Судя по ее внешнему виду, урон дорога понесла во время перехода советских танков на Берлин, не меньше. Время усугубило эти разрушения. После двухчасовой езды со скоростью 10 км/час мы наконец достигли замковой дороги, выложенной брусчаткой. Но дорога вела в никуда.
В стороне находилось Бронецкое лесничество, на территории которого и располагается наследие нации. Лесник с удовольствием показал нам дорогу (вернее, ее отсутствие) - единственный путь к замку. По едва заметной узкой тропинке между деревьев, обильно усыпанной листьями, на которых скользили ноги, городские жители, знакомые максимум с поднятием на пятый этаж при сломанном лифте, медленно поползли наверх, таща детей. На полпути мы выдохлись, но трудов было жалко. Тем более, что врагам, которые, судя по исторической справке, рушили Бронецкий замок, было еще хуже -- они тащили тараны, обмундирование и оружие. До вершины добрался только один из нас, чтобы застать там два с половиной обросших мхом валуна и намек на фундамент. После того, как мы с проклятиями спустились вниз, лесник в ответ на немой вопрос сообщил, что замок лет 20 назад был окончательно растащен местными жителями. Камень - вещь очень полезная в строительстве. У нас не было слов. Враги, убитые при осаде Бронецкого замка, умерли отомщенными..."