|
|
|
|
Ужгород-Унгвар на старій листівці. |
Бокшай, Ерделі - і Блека. |
Найменший та один з найстаріших обласних центрів України виглядає більшим за свій реальний розмір та молодшим за свій реальний вік. Лише 115 000 жителів? Не може бути! Може. Перша згадка в літописах — ІХ сторіччя? Ого!
Ужгороду самою природою призначено бути прикордонним містом. Тут гори зустрічаються з долиною (обласний центр лежить на висоті 137 м). Тут Захід дивиться на Схід — і навзаєм. Тут колись пролягала межа між землеробськими та скотарськими племенами. Ну і найпростіша асоціація: лише в кількох км на захід від Ужгорода пролягає державний кордон із Словаччиною. А прикордоння — це завжди ризиковано, але й прибутково. І завжди мультиетнічно. А де віками в загальному казані варяться представники десятка національностей, там завжди панує особлива аура толерантності і смачного міксу культур. Тут мови, кухні і звичаї переплітаються в тісних обіймах — і вже не відділити угорське від русинського, а словацьке від румунського чи єврейського. Тим краще для всіх. І нам цікавіше. 
Зараз важко повірити, що колись місто лежало на острові між рукавами Ужа. В 1936 р. Малий Вуж було «одягнено» в труби діаметром 1,8 м. Закарпаття — край мінеральних вод, і столиця області теж багата на цілющі джерела. В місті їх кілька, а найвідоміше з них — «Квасна вода». На базі його води в ХІХ ст. діяв бальнеологічний курорт. <?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" />
З назвою міста все зрозуміло: річка Уж і справді зміїться, а на ній справді стоїть місто-град. Але варто копнути трохи глибше — і виявиться, що топонім «Ужгород» виник лише в революційному для Європи 1848 р. на хвилі піднесення націоналістичної самосвідомості українців, а широкого вжитку й взагалі набув лише в чехословацький період історії міста (1920-ті роки).
Угорські хроніки ІХ ст. згадують якесь поселення Гунг — можливо, йдеться про теперішній Ужгород. В найдавнішій зафіксованій згадці про місто, карті світу, виготовленій в 1154 р. арабським мандрівником Аль-Ідрісі на замовлення норманського короля Рожера ІІ, є місто Гункбар (Унгу). Це вже ближче до назви міста, яка побутувала до початку ХХ ст. — Унгвар. «Вар» угорською — замок. Місцеву фортецю згадують угорські літописи ХІІІ ст., хоча з’явилася вона, ймовірно, ще раніше. Та до фортеці ще треба доїхати. Поки що повз вікна пролітають одноповерхові приватні садиби ужгородських передмість.
В Ужгород в’їжджаємо вулицею Бачинського, колишньою Циганською або Фараонів (відома з 1691 р.). Колись це було віддалене передмістя. В урочищі Кадубець стояла табором найдавніша циганська колонія. З відносно старих будівель зберігся комплекс військових казарм 33 полку Чехословацької армії початку ХХ ст. Навколо казарм сформувався невеликий мікрорайон «Мала Прага», де жили переважно чехи. Одна з будівель тієї доби називалася «Свободярня». Це був гуртожиток для холостяків. Трохи далі зберігся старий єврейський цвинтар з гробівцями ХІХ ст. Якраз через цей кіркут в 1938 р. пройшов кордон Угорщини і Чехословачсини, тож іудеї міста жили в Угорщині, а ховали померлих на території сусідньої держави. Схожа доля спіткала і приміські виноградники.
Якщо пощастило потрапити до Ужгорода вперше наприкінці квітня — на початку травня, місто зачарує рожевими квітами магнолій та сакур. Ці екзотичні для інших частин України дерева напрочуд прикрашають навіть сучасні квартали міста.
Чим ближче до центру, тим вищими стають будинки, тим сучаснішим видається Ужгород. Хоча головна пам'ятка міста розташована все одно вище за багатоповерхівки - мова про ужгородський замок. Йому присвячена окрема сторінка.
Під захистом замкових мурів, на території колишнього "могильного саду" ХІХ ст. (кладовища вищого духовенства) розмістився чи не найцікавіший музей Ужгорода - скансен. З усієї області сюди в 1965-1979 рр. привезли два десятки житлових, господарчих та культових споруд. Музей сплановано не лише як "виставку досягнень" народної архітектури Закарпаття, а й як невелике самостійне село. Серед споруд - 250-літня хата з присілка Ясіні Кевелова, збудована з великих колотих ясеневих колод; гуцульська ґражда з с. Стебного Рахівького району; стара хата з с. Тибава зі Свалявщини, в якій, можливо, народився відомий історик, філолог і етнограф Юрій Венелін (Гуца), дерев'яна корчма. Та найцікавіший і найвишуканіший "експонат" - барокова лемківська дерев'яна Михайлівська церква з с. Шелестова (1777) з високою баштою-дзвіницею. Храм виявився неабияким мандрівником: спочатку з рідного села його перевезли до Мукачева, потім - до Ужгорода. Зведеній без жодного цвяха церкві довелося-таки познайомитися з цими скоб'яними виробами під час переїздів.
Закарпатський музей народної архітектури та побуту (вул.Капiтульна, 33а, тф.: (03122) 36352, 37227, працює щоденно крім вівторка).
Вже знайомою вул. Капітульною повертаємося в центр Ужгорода. Напроти замку стоїть нещодавно відновлений будинок юрфаку УжНУ (1845), так звана "препандія" (так колись називали чоловічу греко-католицьку вчительську семінарію, що містилася в споруді). А ще до семінарії тут стояв, за переказом, "гусарський замок". З 1777 р. на Капітульній проживало майже виклдючно духовенство. За кілька майже однакових будиночків каноніків частина вулиці отримала назву "Канонічний ряд". Й зараз на цій вулиці проживає закарпатський єпископ Мілан Шашік. Неподалік - колишній сиротинець Orphanotrophium, відкритий ще в 1841 р. (перебудова 1906 р.). Капітульна приводить до найвідомішого храму Ужгорода, візитівки міста - Катедрального собору поруч з єписькопською резиденцією.
У XVII ст. на цьому місці стояла хатка дяка Григорія та інші халупи. Коли Янош Х Другет запросив у місто зі Словаччини єзуїтів (1640), він виселив з цього участку міщан і почав будівництво колегії. Колегія відкрилася в 1646 р., при ній діяв Воздвиженський костел. В 1732-1740 рр., після пожежі первісного храму, зводиться бароковий костел. Він постраждав від пожежі в 1774 р., а наступного року споруду передали Мукачівській греко-католицькій єпархії, яка перетворила її на Катедральний собор. Імператриція Марія-Терезія не скупилася на подарунки для собору, серед яких булр навіть обладнання для єпископського екіпажу з синьо-жовтими стрічками.
В 1858 р. єпископ Василь Попович обновив інтер'єр святині: стіни були розписані та прикрашені мармуровими арабесками. З 1876 р. було розпочате докладне оновлення церкви в класицистичному стилі, з'явився портик з чотирма колонами (архітектор Ласло Фабрі). В 1878 р. на одній з веж встановили годинник. У 1939 р. плафон собору розписав відомий закарпатський художник Йосип Бокшай, він же виготовив у 1942 р. кольорові вітражі для закристії. Найбільший дзвін собору носить ім'я "Іван".
В 1949 р. Воздвиженський храм віддали православним. Повернення святині греко-католикам відбулося 10 жовтня 1991 р.
За собором знаходився єпископський сад. Поруч розташована єпископська резиденція (1641, зараз це бібліотека УжНУ). При резиденції працювала колегія та школа, ровесники Києво-Могилянської академії. Колегія складалася з 21 келії для єзуїтів, кімнат для вчителів, каплиці, бібліотеки, класів, аудиторії длядиспутів і вистав, кімнати для хворих, аптеки, підвалів, складів, кухні. В 1644 та 1685 рр. споруда постраждала від військових дій.
Перед Катедральним собором вул. Капітульна різко звертає на південь. Найстарішою будівлею цього кварталу є споруда, яку займає Ужгородський комерційний технікум (колишня гімназія). На фасаді дата "1668". Це не рік побудови будівлі, а згадка про військову казарму, яка колись стояла на цьому місці. У 1783 р. казарму розібрали і почали будівництво шестикласної гімназії. У 1870-х студентів було вже стільки, що довелося для фізкультурних занять довелося орендувати приміщення колишньої "Великої корчми" (теперішня вул. Волошина). З того часу цю будівлю називають "мала гімназія". Нарешті, у 1883 р. почали зводити новий просторий корпус на площі Другетів (зараз хімічний факултет УжНУ).
Повернувшись назад до єпископської резиденції, сходами можна спуститися на вул. Духновича, яка називалася в XVII ст. Вовняною. Тут відбувалися знамениті ужгородські вовняні ярмарки. Право проводити щотижневі ярмарки місту Другети "вибили" в короля Людовика І ще в 1380 р. Четверговий ярмарок проводився з Середньовіччя аж до радянських часів! На початку XV ст. в місті відбувався і загальнодержавний ярмарок в травні. Пізніше кількість ярмарків зросла до 6, а з 1780 р. - до 8. Два з них були загальнонаціональними: на св. Георгія та напередодні дня св. Катерини (24-25 листопада). З початку XVII ст. на них навідувалися грецькі купці, деяки з котрих пізніше оселилися в Ужгороді. Щосереди проводився свиний ярмарок. Більшість ярмарків проводилися на сучасній площі Корятовича.
На початку вул. Духновича (№2) стоїть чотириповерхова будівля у стилі конструктивізму, яскравий зразок ужгородської архітектури 1930-х років. Зараз приміщення зайнято податковою адміністрацією.
Попереду найдавніша площа міста, яка носить ім'я подільського князя Федора Корятовича, котрий ніколи не бував в місті над Ужем. Колись цей майдан називався Гальковою площею - зовсім поруч вкритий галькою берег Малого Ужа. Зараз це гамірний, переповнений транспортом п'ятачок столиці Закарпаття, а ще 200 років тому тут не радили бувати в темну пору: небезпечне було місце поблизу чоботарського та кушнірського рядів. 27 березня 1848 р. на майдані при великому скупченні народу було спалено чучело імператора: так Ужгород відзначив повалення монархії і проголошення незалежності. В 1860-х роках площу назвали на честь Сечені. Транспорт тут тіснився вже тоді: на площі була стоянка фіакрів.
Лише в 1882 р. територія майдану була впорядкована, засипана галькою, хоча це мало допомогло: її вкривали купи бруду. Не дивно: місто тоді підмітали сім двірників лише раз на тиждень. У 1904 р. на площі збудували торгові павільони, яких все одно не вистачило на всіх торговців. Навіть на початку ХХІ століття тут шумить торговиця, що дуже дратує міську владу. Лише на початку ХХ ст. сюди перестали приганяти корів на водопій. У травні 1921 р. площу перейменували на Корятовича.
Кожне місто має свою Вулицю. В Києві це Хрещатик, в Одесі - Дерибасівська, в Харкові Сумська, в Чернівцях - Кобилянської. Знаковою вулицею Ужгорода є невеличка Корзо, на яку потрапляємо з площі. Тут прогулюються і спілкуються ужгородці, тут звучать мелодії вуличних музикантів, тут під відкритим небом - справжнісінька галерея робіт закарпатських художників, тут ароматно пахне кава, тут б'ється серце міста. Живе серце, не мотор - вулиця пішохідна. І туристська - за сувенірами варто йти саме сюди. Тут розташовані численні бутики та кафе (чи не найпопулярніший заклад - ковбойський паб "Кактус", Корзо, 7), а колись в цьому районі жили прості ремісники. Вулиця згадується вже в 1691 р. як Мостова. Її архітектурне обличчя сформувалося в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Десь серед цих кварталів стояла перша ужгородська аптека, заснована Другетами в XVII столітті. До Першої світової війни тут було багато маленьких крамниць єврейських купців, тому цю частину іноді називали "єврейським кварталом". В радянські часи вулиця носила ім'я Суворова. Привертає увагу триповерховий будинок з білої цегли на розі Корзо і вул. Волошина - "Білий корабель". Дім названий так за корчмою, що стояла на цьму місці до 1902 р. Тільки та корчма була далеко не першим закладом тут: "Білий корабель" звели на місці чи не найдавнішої корчми Ужгорода, заснованої знову ж таки Другетами знову ж таки в XVII ст. Пізніше (1780) на цьому місці на державний кошт будується готель на шість кімнат. І при ньому теж діяла корчма! Традицію пити-наливати на цьому клаптику землі задумала зруйнувати міська управа в ХІХ ст.: чиновникам здалося, що місце ідеально пасує для ратуші, символа міського самоуправдіння. Не вийшло. Проте пожежа новозведеного будинку в 1909 р. підштовхнула до розвитку в місті протипожежної справи. Теж непогано.
Звертаємо від "Білого корабля" ліворуч, там, де Корзо під прямим кутом перетинає одна з найбагатших на пам'ятки вулиць міста - ім. Авґустина Волошина, президента Закарпатської України.
Сучасна вул. Волошина є частинами давніх вулиць Мостової та Ринкової. У XVIII ст. назва змінилася на Маломостову - вулиця вела до малого мосту через Уж. До речі, з усіх міських артерій саме ця коротенька вуличка була перша вимощена бруківкою (1806). Вулиця йде паралельно вже відомій нам вул. Капітульній, і якщо звернути в на вул. Замкову, можна потрапити до ужгородської фортеці.
Найпомітнішою спорудою вул. Волошина є римо-католицький костел св. Георгія. Храм на цьому місці стояв здавна: ще в 1611 р. Дьєрдь Другет, який перейшов у католицизм, зруйнував призамкову лютеранську кірху (таким чином магнат планував розширити свій квітковий сад), а трохи нижче від замку виділив місце для зведення нового реформаторського храму. На пожертви ужгородських міщан досить швидко зводиться нова кірха, але в 1695 р. її віддають католикам - за наказом Міклоша Берчені, ревного католика. Храм, який ми бачимо зараз, зведено в 1762-1766 рр. з каменю замкової церкви св. Юрія. За свою історію святиня зазнала чимало перебудов (1830, 1881, 1910). В 1820 р. на костельній вежі встановили годинник, за яким звіряли час жителі міста. Наглядав за механізмом дзигармайстер Дьєрдь Лясота. Працюючий годинник, який бачимо зараз, виготовлено в 1904 р. фірмою Йожефа і Давида Фрідів на замовлення міської управи. Якщо костел буде відчиненим, обов'язково зайдіть досередини: інтер'єр храму майже не змінився з часів його освячення. Головний вівтар прикрашає робота майстра епохи бароко Лукача Йожефа Краккера (1717-1779).
Поруч з костелом в будівлі римо-католицької плебанії (1766-1771) розташувалося ужгородське музучилище. Ще одна цікавинка вулиці знаходиться за плебанією, напроти кінотеатру "Ужгород" (1930-1932). Це двоповерховий "будинок Гізелли" (вул. Волошина, 13), в якому зараз розташована музична школа ім. Д.Задора. Перший навчально-виховавчий заклад для дівчат було створено в Ужгороді в 1859 р. за ініціативою католицького єпископа Міхая Гааса. При ньому діяли садок, початкова школа, інтернат на 30 учениць, курси музики і рукоділля. В 1902-1907 рр. будівля була перебудована. В ніші другого поверху було встановлено скульптуру святої Гізелли (бл. 985-1065), дружини короля Іштвана Святого. В радянський час скульптуру замурували, в 1996 р. знову відкрили.
Далі, за торговим центром "Едельвейс" (вул. Волошина, 26), знаходяться чи не найпрестижніші квартали міста. Колись тут починалася найдовша вулиця середньовічного Ужгорода - Соляна (відома з 1691 р.).
Якщо з площі Корятовича пройти трохи далі, по вул. Довженка, потрапляємо на площу Жупанатську. Головна її прикраса - П-подібний двоповерховий будинок в стилі ампір. На фронтоні споруди - герб Ужанського комітату. Сюди варто зазирнути всім любителям живопису: в приміщенні колишнього ужгородського жупанату (1809, пл. Жупанатська, 3) зараз розташувався обласний художній музей ім. Й.Бокшая (Жупанатська пл, 3,тф.: (03122) 37-81, http://www.museum.in.ua/). В колекції закладу - понад 2 000 експонатів: живопис, скульптура, іконопис. В експозиції представлені роботи Т.Шевченка, А.Ерделі, Й.Бокшая, А.Коцки, І.Айвазовського, М.Мункачі, В.Тропініна.
Міська управа Ужгорода мала чималий штат (80 чоловік станом на 1852 р.) - а тому й будівля для неї мала бути велика і показна. Склад вищого міського керівництва ужгородці обирали раз на чотири роки. В управі, окрім мера міста, засідали також кілька радників, прокурор, міський лікар, нотарь та скарбник. Зали жупанату пам'ятають багато важливих і не дуже подій. В 1840 р. до його лівого крила добудували комітатську в'язницю. В стінах міської управи в 1878 р. ужгородцям було продемонстровано чудо прогресу - телефонний апарат. До телефонізації міста залишалося ще 26 років. 8 травня 1919 р. тут відбулося засідання Центральної Руської Народної Ради, рішенням котрого Закарпаття було приєднане до Чехословаччини. В 1919-1921 рр. тут працював перший губернатор Підкарпатської Русі Г. Жаткович. Музей потрапив в стіни жупанату в 1933 р. - спочатку скромно зайняв кілька кімнат під експозицію відділу природи та етнографії. В радянські часи сусідував з видавництвами та міськвиконкомом. Зараз в закарпатській пресі з'являються повідомлення про те, що міськрада не проти повернутися в ці стіни. Правда це чи лише чутки - покаже час.
Якщо з Жупанатської площі звернути на вул. Тиху, потрапимо до найбільшого міського некрополю - Кальварії на Виноградній горі. Колись тут були виноградники, а потім з'явилися поховання та каплиці на етапах хресної дороги (звідси й назва - "Кальварія", синонім Голгофи. З початку XVII ст. кальваріями почали називати підвищені місця з численними капличками). Сюди ж можна вийти й вулицею з цікавою назвою Дайбозька. Вона позичила назву в сусіднього урочища Даібоц, дещо змадяризованої форми вітання русинів "Дай боже".
Вул. Волошина перетікає у вул. І.Ольбрахта (колишні назви Північна, Підвальна, Винні ряди). Остання назва не випадкова: вздовж лівої сторони вулиці ще в XVII-XVIII ст. було видовбано три десятки підвалин, де зберігалося вино. Традиції виноробства на Закарпатті давні - ще з XIV століття. До наших часів збереглося кілька з них. Чи в їх глибинах все ще зберігаються пляшки токайського - хто зна?
В чепурному білому будинку тут мешкав Іван Ольбрахт, відомий чеський письменник, іменем котрого вулиця й названа. Та головна цікавинка цього району - розташований напроти віли письменника ботанічний сад УжНУ, пам'ятка садово-паркового мистецтва державного значення. Колись тут, на кількох терасах над Ужом, шуміли листям два горіхово-плодових сади, а в 1946 р. цю землю віддали під новостворений ботанічний сад університету. Площа ботсаду - 3,8 га. Тут ростуть 3 900 видів і сортів рослин відкритого грунту і 1 100 - тепличних. Працюють чотири лабораторії. Посадки екзотичних для наших широт дерев та кущів здійснюють за географічним принципом: окремо розташовані ділянки американських, китайських, далекосхідних, середньоазіатських та кавказьких екзотів. У колишній віллі Андрія Бродія (1895-1946) зараз розмістився Гунгарологічний центр УжНУ.
Неподалк від ботсаду в спорудах колишнього Василіанського монастиря (1912) розташувалися фізфак та біофак УжНУ. Хімфак і ректорат УжНУ розмістилися в приміщеннях колишньої королівської католицької гімназії ім. Другетів (1893). При гімназії діяв перший міський музей, що існував з кінця ХІХ ст. до 1924 р., коли більшість експонатів потрапили в музей Лотоцького в Мукачевому.
А далі - в книзі. :)
|
|
|
 |
|
 |
|
 |
Панорама Ужгорода. Вересень-2008 |
Замок |
Знову замок |
Та сама циганська колонія. |
Філармонія - колишня синагога |
Католицький костел |
Музей дерев"яної архітектури. Фото - Pettifogger |
Корзо |
Кам'яні обличчя старого міста |
Кафедральний собор (1646 р.) |
Шматочок міста |
Старі реклами алкоголю на стінах кнайп |
Фрагмент єпископської резиденції. |
Старий Ужгород. |
Ужгородські ярмарки. 1939 р. |
Види Ужгорода різних часів. |
І ще архівний Ужгород |
Кілька видів готелю "Корона". |
|
 |
|
|
|
 |
|
 |
|
|
|
