Невідомо, коли зародилося місто — та сталося це понад 900 років тому. В таких випадках хронологію заміняють легенди.

За одною з них, якось чорт захотів вискочити з пекла, на землю повернутися. З розгону пробив головою землю посеред гарної рівнини. Весь вибрався, але не зміг витягнути на поверхню китицю від хвоста. Хоч як старався та тягнув — не виходило! Земля вздибилась горами, а хвіст застряг — і все. Закричав чорт від болю на весь світ: «Йой, мій хвуст-хвуст-хвуст!», і покотилася долиною луна: «Хуст-Хуст-Хуст». Тепер на місці, де з пекла вибрався нечистий, стоїть гора, а місто навколо гори називається Хустом.

За найпопулярнішою версією, місто названо по імені воєводи, що правив околицями в прадавні часи. Мав він дружину та дітей, сина Андрія та доньку. В обох були на плечі однакові родимки. Якось, поки воєвода був у горах, на замок напали татари, вбили дружину, забрали в неволю Андрія, а донька заховалася — і врятувалася. В невтішному горі Хуст пообіцяв собі, що скарає на горло кожного татарина, якого зустріне.

Поки роки йшли і дочка воєводи перетворювалася на справжню красуню, Андрія зауважив сам хан і зробив своїм охоронцем. Старий невільник з Закарпаття умовив юнака втекти на батьківщину — і он вже попереду Хустський замок, та сили покинули старого, він помер. А з лісу вибігла перелякана дівчина, за якою гнався ведмідь. Андрій кинувся рятувати її, оголилося плече — і юнка зрозуміла, що перед нею рідний брат. Коли воїни Хуста побачили, що юна княгиня обіймається з людиною в татарському вбранні, вони схопили юнака і відрубали йому голову. Коли воєвода під’їхав на місце страти, він у розпачі кинувся на меч. Кров сина і батька змішалася і почервонила скелю. Тепер народ називає її Червоною. Скеля піднімається поблизу міста з боку Виноградового.

За третім переказом, Хуст походить від слова «хустка». Начебто колись вартові передавали один одному сигнали небезпеки, розмахуючи червоною хустиною.

Є ще одна версія: начебто місто було розташоване в густих лісах. Хуст – від «густий».

Все почалось з будування на Замковій горі дерев'яного укріплення, яке згодом замінили кам’яним (1090-1191).

Зараз руїни замку ледь проглядають через крони дерев, а колись місцева фортеця славилася своєю неприступністю — і її добре було помітно на незалісненому схилі.

В 1242 році ординці зруйнували замок, та твердиню швидко відновили. В твердині стояв королівський гарнізон під приводом коменданта фортеці. Головним призначенням форпосту був контроль над соляними караванами по Тисі. Не дарма ще в кінці XIV ст. власник замку, Іоанн перені, повчав сина: «Сіль без Хуста, а Хуст без солі не варті нічого».

Після 1526 р. замок, як і місто, перейшов до Трансільванського князівства. У 1577 р. форпост був реконструйований та зміцнений. Коли в 1660 р. турецьке військо увійшло в Мараморощину, яничари не насмілилися брати Хуст, а відправили в замок делегацію, у складі котрої був мандрівник і автор багатотомної «Книги подорожей» Евлія Челебі. Він порівняв Хустську фортецю з твердинею Іскандер, бо «висота її башт сягає небес».

У 1709 р. у фортеці відбувся загальнотрансільванський сейм прибічників князя Ференца ІІ Ракоці.

Замок складався з верхнього та нижнього дворів. На верхньому містилися житлові будинки, господарські споруди (серед яких, подейкують, була навіть корчма) і колодязь глибиною 160 м (!). Кажуть, до води докопати так і не вдалося — тому на нижньому замку, окрім житлових споруд, казематів, тюрми та церкви містилися великі резервуари для води. Мав замок ще й конюшні, кузню, пекарню та кухню. А за іншими переказами, через зберігання у замку солі вода була занадто солоною — і в захисників Хуста випадали зуби.

Дорога-серпантин і сьогодні веде до в’їздної брами та сусідньої башти-захабу. Ці дві частини замку були поєднані вузьким проходом, що в разі потреби перетворювався на мишоловку для ворога, який знаходився під прицілом з усіх сторін.

Фольклор запам’ятовує історію по-своєму. Замість випадку з блискавкою, народ розповідав про опришка-велета Івана Пинтю з Велятина. Народний месник «мав зуб» на Хуст ще з тих часів, як сидів у замкових підземеллях. Він з дерев’яноі колоди видовбав гармату та встановив її на горі Чабрин, а потім вистрілив по Хустському замку. Від першого пострілу пробився дах фортеці, від другого вона розвалилася.

Насправді реальний ватажок Пинтя та його загін з 66 опришків діяли за півстоліття до громовиці, що знищила замок: у 1703-1704 рр. Найбільшим «подвигом» загону було взяття міста Косова на Прикарпатті.

Останній бойовий виступ Хустського гарнізону стався в 1717 р., коли солдати самі атакували 12-тисячну татарську орду поблизу Вишкова. Орда перебила понад 300 дітей та жінок Вишкова, які заховалися у місцевій церкві — і поплатилася за жорстокість. В урочищі Стримтура загинуло понад 6 000 татарів, було звільнено 7 000 невільників, яких гнали в Крим, захоплена велика здобич та табун з 8 000 коней.

Класне місто Хуст, і замок там класний, і костел чудовий, і атмосфера приємна. Добре тут і влітку, і навесні, і взимку (напевно. Так собі думаю. Бо взимку ще не бувала :о)).

Та найвідомішим місцем Хустщини залишається все-таки не замок, а Долина Нарцисів поблизу села Кіреші (5 км на північ від Хуста).

Карта

Щороку в середині травня тут, на висоті близько 200 м над рівнем моря, велике поділене на квадрати поле перетворюється на ароматний білий килим. Саме в цей час сюди спішать туристи з усієї України та інших країн, тому подбати про готель варто заздалегідь. В пік цвітіння нарцису вузьколистого (Narcissus angustifolius) на поле приїжджає до тисячі відвідувачів у день.

Вхід на поле платний. Охоронці уважно слідкують, щоб жодна квітка не постраждала: штраф за зірваний нарцис — понад 100 гривень. (Але скажемо по-правді, міні-браконьєрів вдосталь і серед інтелігентних з виду туристів). Як правило, квіти розквітають не раніше 9-10 травня, аномально рано, щоправда. вони квітли в 2009 році: білі пахучі нарциси з'явилися вже в перші травневі дні.

Площа унікального ботанічного заповіднику становить 257 га, з них нарцисові поляни займають 170 га. Це найбільший об’єкт такого типу в Європі.

За переказом, жителі Хуста набивали нарцисами подушки ординців, що захопили замок, видаючи це за знак покори і пошани. Та той, хто засне на нарцисах, більше не прокинеться: ця квітка отруйна.