Якщо відправитися з Берегового в напрямку Виноградова, першим селом на шляху буде старовинне Мужієве (1232, 2 000 мешканців). До нього всього 7 км від центра Берегсасу. В поселенні, більш відомому своїми виноградниками та закинутим і збанкрутілим золоторудником, збереглося відразу два старовинних храми: руїни домініканського костелу 1117 року (перебудови XVI ст., перша письмова згадка під 1337 роком) в полі за селом з боку Берегового та більш пізня святиня (XVIII, за іншими даними XIV ст.) в центрі поселення. Місцезнаходження древнього храму вказує спеціальний дорожній знак, яким на Закарпатті позначені майже всі цікаві з туристської точки зору місця. Правда, під'їхати аж під стіни давньої руїни не вийде: до розвалин веде лише стежина. Час від часу місцеві жителі чистять романську коробку від сміття. Подиву варта міцність кладки старої споруди: без дахів, без життя вона стоїть в полі вже не перше століття - і навіть найзатятіші селяни не змогли розібрати її на будматеріали.
Древній домініканський храм під час Реформації було перетворено на святиню протестантів. Пізніше будівлю зруйновали польські війська князя Любомирського у 1657 р. Тоді постраждало чимало лютранських храмів Закарпаття, та більшість з них таки дочекалися реставрації або відновлення (часом навіть через віки, як-от костел у Береговому). Мужієвській обителі пощастило менше - але її частинка начебто все ще слугує за своїм призначенням: є відомості, що вхідний портал костелу з Мужієва перенесли до берегівського римо-католицького храму (він зараз встановлений на вході біля ризниці).
На стінах руїни ще до 20-х років ХХ ст. можна було побачити залишки фресок. Зараз, без даху, споруда здається оголеною і беззахисною. А за кілька років вона відзначатиме свій 900-річний ювілей. Чи дочекається уваги з боку влади?
«Золота земля!», – патетично вигукнув би екзальтований любитель старовини і сам би здивувався, наскільки точне це визначення. Ще тисячу років тому на Мужіївській горі почали видобувати дорогоцінний метал, про що свідчать знайдені у виробітках кайла та світильники ХІІІ ст. Хоча є гіпотези, що першими золотошукачами у цих місцях були ще кельти і римляни. Жили залягали у м’якому каоліні, з якого в XVIII ст. робили витончену віденську порцеляну. Про золоті запаси Мужієва писав у ХІХ ст. австрійський геолог К. Зіпс та угорський вчений Іштван Сабо. Видобутком золота тут займалися й німецькі колоністи, що не завадило місцевим жителям називати багатокілометрові шахти у горі «турецькими штольнями». Зараз край села піднімаються відвали гірських порід з рудника, створюючи екологічно небезпечну ситуацію і отруюючи грунтові води.
Золоторудник - вже тільки привид колишньої індустрії. А от від двоповерхового барокового палацу Гуняді з XVII ст. не лишилося й сліду: його розібрали на будматеріали у 1950-х. Відомий закарпатський блогер pan-baklazhan пише, що від маєтку Гуняді на території консервного заводу "Берег-Фудс" залишилася зовсім вже унікальна річ: надмогильний камінь на похованні коня.
В 1717 р. на територію Закарпаття вдерлися кримські татари і молдовські гайдуки: таким хитрим маневром турецький султан Ахмет ІІІ намагався відволікти місцевих феодалів від оборони Белграда. Пограбованими лежали Севлюш та Королево, хмара східняків сунула на Берегсас. Місцеві поміщики чинили опір - як вже могли. Серед захисників рідної змлі був і Гуняді з Мужієва. В сутичці татари поранили феодала, та з ворожого оточення господаря виніс вірний кінь. Белград туркам не піддався - і татари теж відступили з Закарпаття за командою султана. Недалеко й пішли - на східняків вже чекали засідки в Карпатах, де більшість і полягла. А вдячний Гуняді дбав про коня-рятувальника до кінця його кінського життя, а потім поховав тварину у парку. На могилі поставили тригранний камінь.
Ще одна цікавинка, через яку доведеться якось повернутися в Мужієве - місцевий дитячий садок. Олег Супруненко (pan-baklazhan) пише, що це колишня садиба графа Карої - і датує її XVIII ст.
